вівторок, 31 травня 2016 р.

КАЛЬВАРІЯ ПАЦЛАВСЬКА – МІСЦЕ ПАЛОМНИЦТВА ОБИДВОХ НАРОДІВ

На шляху інтеграції України та країн Європейського Союзу важливе значення має посилення культурних взаємин між українцями та нашими найближчими сусідами. Часто такі взаємини найкраще реалізуються у релігійній та туристичній сфері. Останніми роками значної активізації чи радше відновлення набув релігійний туризм. Релігійний туризм – відвідування сакральних споруд з паломницькою або пізнавальною метою. Цей вид туризму включає паломницький і розвивається на основі збережених культових споруд чи місць поховання [1].
На території українсько-польського прикордоння протягом тривалого періоду перепліталися різні національні культури, які залишили численні культові пам’ятки та місця поховання. Це робить цей регіон унікальним з точки зору його туристичної привабливості. Однак, протягом бурхливого ХХ ст. значна частина унікальних сакральних пам’яток була або втрачена або перебуває у занедбаному стані. У Передкарпатті й Карпатському регіоні таких місць збереглося небагато – комплекси Лаврівського й Добромильського монастирів з українського боку й Кальварія Пацлавська відразу за українсько-польським кордоном. Обидва монастирі були дуже поруйновані у радянський час і лише зараз поступово відновлюються. Кальварія Пацлавська на сьогодні є місцем паломництва вірних лише римо-католицького обряду.
Наприкінці ХІХ – першій половині ХХ ст. найвідомішим і найбільш відвідуваним осередком паломництва греко-католиків була Кальварія Пацлавська. Відомості про це місце сягають дуже давніх часів. Слід зазначити, що це місце паломництва не лише українців але й поляків. Українські джерела свідчать, що вже на початку XIV ст. стояла у Пацлаві (нині територія гміни Фредрополь у Перемиському повіті, Польща) стара дерев’яна церква Симона Стовпника. Відомо також що її ґрунтовно перебудовано у 1611 році й неодноразово ремонтовано протягом наступних століть [4]. У цій церкві була дуже давня ікона правдоподібно ще з XIV ст. [3]. Щороку на це місце прибувало щораз більше прочан-паломників, тому наприкінці ХІХ ст. Апостольська столиця наділила це місце відпустами, найбільші з яких відбувалися 11–15 серпня та 11–14 вересня [4]. Щороку у час відпустів число паломників збільшувалось, тому наприкінці ХІХ ст. розпочалося будівництво нової більшої мурованої церкви, котре було завершено у 1913 р. Тоді ж сюди перенесли і чудотворну ікону.
Найбільший розквіт Кальварії Пацлавської, як відпустового місця, відбувся між двома світовими війнами за часів перемиського єпископа Йосафата Коциловського. У 1921 р. ґрунтовно відновлено стару дерев’яну церкву, збудовано бараки, влаштовано криниці для освячення води. У 1923 р. одержано дозвіл від духовних властей на заснування Хресної дороги, яка мала вирішальне значення для подальшого розвитку цього відпустового місця. У міжвоєнний період Кальварія Пацлавська стала найвідомішим місцем паломництва греко-католиків у Підкарпатті й Карпатському регіоні. В окремі роки число греко-католиків перевищувало кількість римокатоликів.
Однак, перестоявши майже без втрат усю Другу світову війну Кальварія Пацлавська була знищена під час масового виселення українців з теренів повоєнної Польщі. У 1946 р. спалено стару церкву, знищено іконостас у новій церкві. У 1957 р. остаточно пограбовано і зруйновано нову церкву, матеріал з якої ужито до покращення дороги в селі [2]. Лише наприкінці 80-их рр. українські паломники і туристи поступово починають відвідувати місце зруйнованої святині.
На сьогоднішній день Кальварія Пацлавська – місце паломництва вірних римо-католицького обряду. До наших днів тут зберігся комплекс монастиря оо. Францисканців, який занесений до Реєстру історико-культурних пам’яток Підкарпатського воєводства [8]. Польські джерела пов’язують заснування монастиря з іменем Максиміліана Фредра (1620–1679). У 1665 р за його кошти тут було побудовано дерев’яний костел і монастир, до якого згодом прибули оо. Францисканці. Комплекс Кальварії Пацлавської зберігся до нашого часу завдяки іншому фундатору Стефану Юзефу Дверніцькому. У 1770–1775 рр. за його кошти було збудовано мурований костел Воздвиження Чесного Хреста, який був посвячений у 1776 р. На схилах гори було збудовано близько 20 мурованих і дерев’яних каплиць на взірець Хресної дороги у Єрусалимі [5, с. 93].



Рис. Мурована церква на Кальварії Пацлавській, освячена 1913 р., остаточно знищена у 1957 р. (фото кінця 1940–их рр.) [7].

У костелі знаходиться чудотворна ікона Кальварійської Богоматері, яка згідно з переказами була перенесена сюди після захоплення Кам’янця-Подільського турками у 1672 р. У 1882 р. Апостольська столиця затвердила коронаційний акт і невдовзі ікона була коронована у присутності понад 100 тисяч паломників. Бурхлива історія, пов’язана з іконою у роки Другої світової війни. У 1939 р. її перевезли до Чишок коло Львова, згодом до Ясла і Кракова, де вона була замурована у фундаменти одного з костелів. Лише після війни ікону повернули на Кальварію. У 1968 р. сюди прибув тодішній краківський митрополит Кароль Войтила, пізніший понтифік Іван-Павло ІІ [].
Сучасна Кальварія Пацлавська – це найбільший паломницько-туристичний центр Підкарпатського воєводства Польщі, який часто називають “Голгофа Прикарпаття” чи “Ясна гора Прикарпаття”. Його розвитку сприяли не лише збережені сакральні споруди, а й сприятливі природно-географічні умови. Щороку весь літній сезон на території комплексу відбуваються багатолюдні заходи, в яких беруть участь не лише паломники, а й туристи з віддалених місцевостей, а часто й з-за кордону. У квітні тут відбувається Хресна дорога і відкриття сезону мотоциклістів. У травні – відпуст, регіональна проща для пожежників та урочистість з нагоди Вознесіння Господнього. Найбільша кількість туристів приїжджає сюди в літні місяці. Щороку у червні чимало туристів-паломників приймає участь у реколекціях для гірських провідників, урочистостях з нагоди Зіслання Святого Духа, і у відпусті до Св. Антонія. Крім цього, щороку, в останніх днях червня проводиться щорічна проща в наміренню тверезості. Багатолюдні урочистості у монастирі о. Францисканців відбуваються у липні – щорічна молодіжна зустріч “Месія –Воля”. Найбільший кальварійський відпуст відбувається тут щороку 11-15 серпня. У вересні – проща для донорів крові, малий відпуст (13-14 вересня), проща для працівників охорони здоров’я та урочисте відзначення річниці посвячення храму в Кальварії Пацлавській. У жовтні тут відбуваються урочистості присвячені Св. Франциску та закриття сезону мотоциклістів на Прикарпатті [7]. Річний цикл урочистостей триває всю теплу пору року і характеризується привабливістю не лише для паломників, а й для туристів.
Отже, завдяки сприятливим природнім умовам, цікавим історичним особливостям, збереженому монастирському комплексу Кальварія Пацлавська в останні десятиліття перетворилася у визначний регіональний культурний та паломницько-туристичний центр. Щороку у дні найбільших відпустів сюди приїжджають чимало не лише паломників, але й туристів. Наявність такого центру поблизу кордону сприяє розвитку прикордонних регіонів та посиленню співробітництва між українцями й поляками.
Досвід Кальварії Пацлавської варто використовувати під час відновлення та обґрунтування напрямків подальшого розвитку Лаврівського й Добромильського монастирів. Адже вони знаходяться в аналогічних природно-географічних умовах, а тому мають всі підстави у майбутньому стати визначними регіональними культурними та паломницько-туристичними центрами.
Однак, зважаючи на те, що протягом тривалого історичного періоду Кальварія Пацлавська була місцем паломництва не лише поляків, але й українців, слід зберігати у регіоні українську ідентичність та поступово збільшувати там українську присутність. Цьому безумовно сприятиме скасування візового режиму для українців, чи відкриття нових пунктів пропуску (у тім числі пішохідних) на українсько-польському кордоні.

Література:

1.            Безручко Л.С. Методика оцінки історико-культурних ресурсів: навч. посіб /Л.С. Безручко. – Львів, 2013. – 164 с.
2.            Білий Б. Кальварія Пацлавська / Богдан Білий // Перемиські дзвони. – 1992. – №7–8. – С. 16.
3.            На Кальварію // Бескид. – Ч. 6 (165) від 16 серпня 1931.
4.            Пацлавська Кальварія. – Перемишль: Наклад т-ва “Перемиська єпархіальна поміч”, 1924. – 95 с.
5.            Barcik J. Fundacja klasztoru franciszkanów w Kalwarii Pacławskiej / Józef Barcik // Prawo Kanoniczne : kwartalnik prawno-historyczny. – 1973. – №16/1–2. – С. 89–128.
6.            Kalwaria Paclawska. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kalwariapaclawska.pl/index.html.
7.            Nieistniejąca cerkiew p.w. Zaśnięcia Matki Bożej w Pacławiu z 1913 r. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://fotoforum.gazeta.pl/zdjecie/3209907,2,1,Paclaw.html.
8.            Rejestr zabytków Wojewodstwa Podkarpackiego. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bip.wuozprzemysl.pl/index.php?id=230.
9.            Zespol parkow krajobrazowych w Przemyślu[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.zpkprzemysl.pl/index.php?fsid=1&t=informacje_ogolne.


вівторок, 24 травня 2016 р.

Добромильчани в цісаря

Добромильчани у цісаря



Добромильський монастир оо. Василіан став останніми часами відомий у світі, а зокрема у столичній віденській пресі завдяки посольству мешканців міста під керівництвом проф. д-ра Ісидора Шараневича[1] до цісаря і папського нунція. Цісар уділив їм аудієнції 30 квітня 1885 року в обідню пору. Депутація вручила йому листа, в якому доводила безправність передачі монастиря єзуїтам. Цісар[2] відповів, що йому насамперед добро народу руського лежить на серці, але передача монастиря наступила на прохання провінціала закону[3], митрополита[4] і римської курії. Папський нунцій Ванутеллі[5] заспокоював русинів, що єзуїтська окупація незабаром завершиться. Найгіршу прислугу депутації зробила віденська преса, висвітлюючи усю цю справу в найгіршому і неправдивому світлі.

Джерело: Ехо з над Сяну за 3 травня 1885 р. – №1.
Фото: http://old.osbm.org.ua

З польської переклав Павло Теліш




[1] Ізидор (Ісидор) Шараневич (1829, Козарі коло Галича, 1901, Львів) – український історик й громадський діяч Галичини, педагог (учитель Перемиської та Львівської гімназій), професор Львівського університету (з 1873 р.); дійсний член АН у Кракові, почесний директор Київського Університету; багатолітній сеньйор Ставропігійського інституту у Львові. Почесний член товариства “Просвіта” з 1871 р.
[2] Франц Йосиф І (1830 – Лаксенбург, Австрія, 1916 – Відень) – імператор Австрійської (1848–1867 рр.) та Австро-Угорської імперії, до складу якої входила Галичина. Правив 68 років, його правління – епоха в історії народів, що входили до складу цієї монархії.
[3] Климентій Сарницький – (1832–1909) – український греко-католицький діяч, священик-василіянин, професор біблійних наук, ректор Львівського Університету. Протоігумен галицьких василіан (з 1878 р.) За дорученням папи Льва XIII розпочав реформу Василіанського чину (1882–1904).
[4] Сильвестр Сембратович  – (1836, Дошниця, Західна Лемківщина  1898, Львів єпископ Української греко-католицької церкви, кардинал, єпископ Кам’янецький, Архієпископ Львівський, Митрополит Галицький – предстоятель Української Греко-Католицької Церкви.
[5] Серафіно Ванутеллі (1834 – Дженаццано коло Риму, 1915 – Рим) – апостольський нунцій (постійний дипломатичний представник) у Австро-Угорщині.

понеділок, 16 травня 2016 р.

Іван Франко у Добромилі

Дня 14 жовтня явилися до мене голова перемиського селянського комітету сеймовий посол Степан Новаківський і секретар того ж комітету Павлуцький і предложили мені зголосити свою кандидатуру, заявляючи, що селянство прийме її прихильніше, як кандидатуру дотеперішнього посла старорусина д-ра Антоневича. Я рішився прийняти се предложення і виїхав слідуючої суботи до Мостиськ, де також мало відбутися передвиборче зібрання. На се зібрання прибули також д-р Антоневич із Перемишля і редактори Марків, Авдиковський та Вячеслав Будзиновський зі Львова.
Дня 27 жовтня, мали бути знов збори в Перемишлі і зібрання виборців у Добромилі. Невважаючи на сильний дощ, до Перемишля зійшлося  коло 1000 селян, але староство в останній хвилі заборонило зібрання задля небезпеки холери. Се була, очевидно, „cholera politica, спеціальна хвороба, дуже розповсюджена в Галичині, що вибухає тільки там, де треба ударемнити або розігнати неприємні масові зібрання.
Я мав намір того дня представитися виборцям у Добромилі, тож поїхав туди й переконався, що задля довгих дощів зібралося тільки невелике число виборців. Я заняв ся розмовою з ними в одній гостиниці. Ледве всі ми були зібрані, коли до гостиниці війшов жандарм, сим разом без карабіна, і сів коло стола. Ми не переривали своєї розмови і продовжували її. Жандарм слухав пильно, але не вмішувався в нашу розмову. Ми постановили на другий день зібратися в більшім числі в однім приватнім помешканні і відбути там збори за особистими запрошеннями на основі § 2 закону про зібрання. Коли, одначе, на другий день мій приятель Василь Гуркевич[1] почав на торговиці обходити виборців і роздавати їм запросини на збори, той самий учорашній жандарм заарештував його з того приводу, що він „роздавав селянам картки невідомого змісту і агітував перед наближенням виборів у часі, в якім агітування було заборонене”. Даремно доказував йому Гукевич, що власне в тім часі законом запевнена повна свобода агітації.
– Прошу пана йти за мною до пана старости, – раз у раз повторяв жандарм, який, очевидно, поступав у виконанні даного розпорядження, – там пану все виясниться.
Гукевич пішов до пана старости, який, одначе, не вдостоїв його ані одного слова, тільки поручив повітовому комісарові Стшельбицькому переслухати молодого чоловіка. Але се знов було тільки балакання, яке провадив пан комісар із Гукевичем, а не урядове переслухання. Пан комісар жалував його, вичитував йому різні моральні науки, признався нарешті, що він колись також був молодим і радикалом, але тепер давно вже позбувся молодості, радикалізму та всяких принципів. Він знав уже про наш намір скликати зібрання виборців на основі § 2 закону про збори і недвозначно дав зрозуміти Гукевичеві, що власть розжене жандармами ті збори, „бо той параграф по моїй інтерпретації, – додав п. комісар з натиском, – має значення тільки для зборів найближчих знайомих”. По півгодинній розмові Гукевича випущено.
Арештування Гукевича викликало між селянами, присутніми в місті, великий перестрах. Побачили в тім „сильну руку” п. Тишковського. Агенти того пана натомість набрали відваги і переказали мені явну погрозу, що, коли покажусь де-будь у місті, мене поб’ють. Перелякані селяни просили мене не виходити з помешкання. Коли Гукевич вернув, побачили ми, що серед таких обставин шкода заходу ще раз скликати збори, бо ніхто не прийде. З тим я від’їхав до Львова, обіцявши, що день перед виборами приїду знов до Добромиля.
Так надійшов, нарешті, день виборів. Оповім події того дня за чергою. Дня 30 жовтня поїхав я до Добромиля. Тут застав я знайомого мені селянина Муштука, що на сьогодня мав завізвання до добромильського суду в справі його вищезгаданого арештування.
– То правдива біда, – говорив він. – Скоро тільки я показався в місті, зараз обступили мене агенти Тишковського. Вони пізнали мене й почали питати: „А ти що тут робиш?” Я показав їм своє завізвання до суду. „То йди до суду, – сказали вони, – а скоро тебе відтам випустять, не смій забаритися ані однієї години в місті, але їдь назад, відки прибув, а то буде тобі лихо”. Невважаючи на те, я лишився. Я чув, що за мною слідять, хочуть мене бити.
– А що ж із виборцями, – запитав я, – чи можна говорити з ними?
– Про се нема що й думати, – відповів він. – Місто повне агентів Тишковського, злісних і слуг. Скоро покажеться який виборець, його зараз обступають, тягнуть до шинку, гостять горілкою та ковбасою і стережуть, аби не рушився нікуди. Я пішов також до такого шинку, але поплічники Тишковського зараз пізнали мене, а шинкар не хотів дати мені навіть склянки пива й візвав мене, щоб я зараз ішов геть і не псував йому інтересу.
Я заїхав до знайомого адвоката д-ра Тігермана, мойого колишнього ученика з дрогобицької гімназії. Минуло ледве 10 мінут, аж ось являється у нього головний агент пана Тишковського й питає гостро:
– Чи тут д-р Франко?
– Так, – відповів д-р  Тігерман. – Чого вам треба від нього?
– Хочемо арештувати його.
– Ви? А ви хто такий?
– Ми не ми, а знайдуться такі, що се зроблять.
– В моєму домі, – відповів д-р Тігерман, – не зробить сього ніхто. Він мій гість, а хто би захотів арештувати його, навчиться літати долі сходами.
Агент зацукався.
– Ну, у вашім домі, пане маценасе, ми сього не зробимо, але скоро тільки покажеться у місті, його арештують.
І щоб надати більше значення сій погрозі, в сінях камениці, в якій на першім поверсі була канцелярія та помешкання д-ра Тігермана, поставлено сторожу з 10 до 12 людей, які, очевидно, мали поручення блокувати мене, не впускати ані виборців до мене, ані мене до них. Вони стояли там до півночі. Перемерзши, мабуть порядно, й не дождавшися нікого, вони пішли геть, але вранці другого дня з’явилися знов. Рівночасно силою видалювано моїх прихильників із міста. Отак прочищено грунт, а всю ніч приготовувано податливих виборців горілкою та пивом при звуках музики по шинках до відповідного сповнення їх найвищого горожанського обов’язку.
Рано, коло восьмої години, сторожі біля дому д-ра Тігермана вже не було і я вийшов на місто. Скоро я показався на ринку, я зробився предметом загальної уваги. Численні міщани, злісні офіціалісти п. Тишковського, а також селяни та міщани, що купками ходили по ринку, ззиралися на мене та показували пальцями, але ніхто з них не приступив до мене. Я побачив відразу, що даремні були би і мої зусилля звертатися до селян; вони були або п’яні, або і залякані, а деякі з них знаками давали мені знати, аби я не заговорював до них нічого.
О 9-ій годині мало розпочатися голосування, та що головна сила виборців п. Тишковського з околиць Бірчі ще не явилася, заведено присутніх на ринку виборців до досить віддаленого будинку ради повітової, і тут агенти п. Тишковського ще раз повчали їм заслуги та вартість свого кандидата.
Нарешті о пів 10-ї приїхали численні вози пана Тишковського, напаковані бірчанськими виборцями, їх завезено перед сам виборчий локаль, інших приведено також сюди; вся сила агентів, агітаторів і поплічників п. Тишковського зібралася перед виборчим локалем густою хмарою, 10 жандармів поставало в два ряди перед входом, а деякі патролювали сюди й туди серед юрби, аби тримати порядок. Сю свою задачу вони сповняли досить оригінально. Агенти пана Тишковського могли збиратися великими  купами, говорити голосно та лаяти противників; та коли хто з тих противників посмів заговорити до якого виборця або коли їх зібралася хоч невеличка купка, зараз являвся жандарм і гукав: – Розходіться! Розходіться! Що тут маєте говорити?
Героєм дня був добромильський ремісник Пелехович, по ремеслу бляхар, досить непочесна, не раз в’язницею карана людина. Він надіявся доброго зарібку з виборів. Попереднього дня він відводив моїх прихильників до залізниці, напастував виборців, а рано в день виборів, не знаючи, де я ночую, в жидівськім готелі коло ринку вхопив черевики якогось приїжджого гостя, що ночував там, і почав утікати з ними в тім переконанні, що зробив пакість мені. На ринку з сього приводу зробився невеличкий гармидер, у Пелеховича відібрано черевики, але се не перешкодило йому далі відгравати ролю великого героя.
Ось вже виборці почали по одному виходити з виборчого локалю. Пелехович станув поміж жандармами і обсипав лайками та наругами тих виборців, що голосували за мене. Михайла Сташкова з Кропивника він перед очима сторожі безпеки побив до крові. Побито також Миколу Заяця з Телесниці та Михайла Мильковича з Соколі. Вони прийшли перелякані від голосування на ринок і почали оповідати свої пригоди.
– Ні, – скрикнув голосно Заяць, – доки жию, не хочу бути більше виборцем. Мій отець був виборцем і дістав биття, та й мені трафилося таке саме.
– Е, то ще не біда, – відповів йому якийсь селянин, – а то би ти навіть не знав, що маємо конституцію.
Голосування проведено зовсім правильно, крім тієї невеличкої неправильності, що його ведено не в законно приписаному порядку: Добромиль – Бірча – Устріки, але в новім, власне, для п. Тишковського складеному: Бірча – Добромиль – Устріки. В основі сієї маленької зміни лежала глибока філософічна мудрість. Досвід учить, що многі виборці голосують так, як голосував той перед ним. Коли, отже, перші виборці подали голоси за п. Тишковським, то можна бути певним, що й з дальших найбільша часть буде голосувати так само, розуміється, за винятком тих, що приступають до урни з сильною постановою голосувати інакше. Не зовсім у порядку було, може, й те, що сіни перед виборчим локалем були повні агентів пана Тишковського, які ще й тут перед самим голосуванням пробували одного або другого виборця підкупити грішми. Одному селянинові обіцяли 25 ринських, а одному руському священикові, попові Козієві, 100 ринських. І се, може, не зовсім належало до порядку, що цісарсько-королівський повітовий комісар Стшельбицький в урядовій уніформі стояв посеред виборчої комісії і кождому виборцеві ясно та виразно підповідав назву: Павло Тишковський.
О 12 годині голосування скінчилося; на Тишковського впало 210 голосів, на мене 22. О другій годині почали стріляти з моздірів на знак, що й в інших повітах більшість голосів упала на п. Тишковського. Швидко, одначе, розійшлася чутка, що вистріли були передчасні, бо телеграми про результати голосування ще не надійшли. О третій годині я від’їхав із Добромиля – телеграми ще не надійшли. Я не сумнівався ані на хвилю про побіду п. Тишковського, та в моїй душі будилися непевні побоювання, як перейшла виборча боротьба в інших повітах і скільки наших жертв спотребувала вона. Сі побоювання, на жаль, не були зовсім безпідставні. …

Джерело: І. Франко. Найновіший галицький вибір / Іван Франко. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. – Т. 46. – Кн. 2. – Київ: Наукова думка, 1986. – С. 280-292.




[1] Василь Гукевич, тоді студент-медик, був сином священика в Квасинині, селі Добромильського повіту.