вівторок, 31 січня 2017 р.

УКРАЇНСЬКИЙ СЛІД У ЛІТОПИСНОМУ ЛЮБАЧЕВІ


Любачів – давньоруське місто, перша письмова згадка про яке міститься в Руському літописі під 1214 р. Містечко, розташоване на українсько-польському пограниччі, здавна було етнічно неоднорідним. Поряд з поляками тут проживали українці і жиди. Серед навколишньої сільської місцевості виразно переважало українське населення.


Панорама м. Любачів зі сходу [6].

Вже на початку ХІІ ст. в Любачеві проживало понад тисячу жителів, однак через часті війни і набіги татар, чисельність населення зростала повільно. У середині XVIII ст. на Ринку і навколишніх передмістях Любачева зафіксовано близько 200 помешкань, у яких за різними оцінками проживало 1100–1300 осіб. У 1880 р. у Любачеві (на території гміни) проживало 4225 жителів, з яких лише 22,8% римо-католицького обряду, 43,9% – греко-католиків, 30,8% жидівського віровизнання [7]. Перепис населення з 1921р. подає вже дещо інші дані. У Любачеві нараховують 917 житлових будинків, у яких проживає 5303 жителі. За віровизнанням розподіл такий: римо-католиків – 26,1%, греко-католиків 41,5%, жидів 32,3%. Однак, за поданою національністю розподіл населення дещо інший: поляків 56,4%, русинів-українців 39,2%, жидів 9,8%. Як бачимо до числа поляків зараховано більшість жидівського населення Любачева. Про докладність польської урядової статистики в Галичині не будемо тут зупинятися, однак навіть попри всю її тенденційність українців у місті поживало чимало.
Події Другої Світової війни цілком змінили національне і релігійне обличчя давнього міста. Вже немає у Любачеві жидів, зовсім мало залишилося українців. Однак, кожна з націй залишила сакральні і громадські споруди – сліди матеріальної культури свого народу. Залишили їх у Ярославі і українці.
У ранньому середньовіччі православний Любачів був пов’язаний з Володимирською дієцезією, заснованою перед 1086 р., а на початку ХІІІ ст. вже належав до Перемиського єпископства східного обряду. Як припускають дослідники правдоподібно вже в тих часах постала в Любачеві православна церква, однак ні факт її заснування, ні місце розташування не підтверджене в джерелах.
Першу підтверджену згадку про парафію східного обряду в Любачеві датують 1330 р., а вже у 1578–1589 рр. Любачів фігурує як центр деканату. Не викликає сумніву також те, що центром кожної парафії є храм. На жаль, не збереглося ніяких відомостей про найдавніші церкви Любачева. У візитаційних протоколах лише зберігся опис церкви, збудованої в Любачеві коштами парафіян у 1666 р. Як зазначають дослідники, це була дерев’яна святиня на кам’яному фундаменті, покрита ґонтами. Храм складався з трьох частин: до нави прилягали захристія і бабинець. Святиню вінчали два куполи, покриті бляхою. У середині храму знаходився вівтар Св. Миколая, однак найважливішим і найціннішим елементом внутрішнього оздоблення храму був іконостас. Більшість дослідників схиляються до думки, що його намалював художник-монах Іов Кондзялевич для монастиря у Щеплотах коло Грушева. Достеменно також не відомо коли і чому цей іконостас перевезли до Любачева, правдоподібно 1788 р., коли щеплотський монастир закрили. Тому його спершу розмістили у дерев’яній церкві і лише згодом у 1883 р. перенесли до нової мурованої церкви. Збоку від церкви була збудована дерев’яна дзвіниця. Все церковне подвір’я було обгороджене дерев’яним парканом.
У писемних джерелах зафіксовано появу в Любачеві ще одної церкви східного обряду Животворящого хреста. Появу цієї святині пов’язують з тривалим конфліктом поміж православними і уніатами, який тривав у Перемиській єпархії ціле XVII ст. Не відомо, однак, нічого про подальшу долю цієї святині, правдоподібно наприкінці XVIIІ ст. її розібрали.
Початок XX cт. приніс у Галичину чимало змін. Під час Першої світової війни Любачів опинився в центрі активних боїв. Понад 9 місяців тривала російська окупація міста. У  червні 1915 після жорстоких боїв місто захопили австрійські війська.
Бурхливим для українців Любачева виявився.1918 р. У лютому поляки провели велику маніфестацію перед будинком адміністрації, проходячи вулицями, де проживали українці, вони демонстрували їм і австрійським урядникам свою рішучість і силу заволодіти цією землею. Дещо пізніше свою маніфестацію провели і українці. Однак, згодом поляки захопили казарми, де розташовувалися австрійські солдати. Українцям через деякий час майже без кровопролиття вдалося повернути казарми, однак поляки встигли забрати звідти велику кількість зброї і амуніції. Восени 1918 р. сотник Юліан Головінський формує в казармах Любачева VI бригаду УГА, а хорунжий Стефан Франт стає комендантом Любачева. З проголошенням ЗУНР у Львові Любачів взяло під контроль українське військо на чолі з Фрідріхом Клює, колишнім хорунжим австрійської армії. Однак, скориставшись нерішучістю українців, поляки вже 12 листопада захопили Перемишль, 22 листопада Ярослав, а 26 листопада – Раву–Руську. Любачів і прилеглі терени ще деякий час залишалися українськими. 6 грудня після завзятого опору українське військо залишає Любачів чисельно переважаючому противнику. Комендант Стефан Франт вступив у бій з поляками, знаходячись у казармах. Правдоподібно, що там його застрелив поляк Ян Корнага. У навколишніх селах українці вперто продовжували захищати свою незалежність. Коменданта Франта поховали в селі Дахнові. Починаючи з 1922 р. двічі на рік могилу увінчували терновим вінком і національними прапорами [3].
Як і у більшості давніх містечок Галичини у центрі Любачева розташований Ринок, від якого на чотири боки розходяться вулиці. Між війнами були в Любачеві чотири головні вулиці: Міцкевича, Шашкевича, Замкова і Косцюшка. За часів передвоєнної Польщі у місті центральна площа і більшість центральних вулиць переважно були заселені жидами, які тримали там різні склепи-крамниці. Ринок у Любачеві був вимощений дрібним камінням, а посередині на підвищенні, подібно як у Ярославі, стояла у формі альтанки велика криниця-коловорот з досить чистою і смачною водою. На західному боці ринку до наших днів збереглася ратуша з годинником, тут розташовувалось повітове староство. До ратуші тісно примикали дві семикласні школи: хлопчача і дівоча. В обох школах викладовою мовою була польська і лише з другого класу двічі на тиждень викладали рідну мову і уроки релігії. На східному боці ринку розташовувалась єдина українська крамниця пана Козориса. За нею в малій вуличці розміщувалася приватна гімназія, де навчалося 12–15 українців. У цій гімназії працювало також троє викладачів-українців: професори Я. Манчалівський і Я. Ждан та катехит о. Ю. Горницький[1]. Українці переважно проживали на вул. Міцкевича й Шашкевича. На місці теперішньої станції прикордонників стояв будинок “Просвіти”, котрий згорів під час війни. Катехит о. Горницький брав активну участь в українському громадському житті. Його дружина Меланія була активним членом Марійської дружини. Разом з іншими представниками передвоєнної української інтелігенції Любачева: лікарями Іваном Полохайлом і Семеном Жуком, вони у воєнні і передвоєнні роки організовували і проводили культурну роботу, не лише громади але й цілого повіту [4].
Восени 1939 р. Любачів зайняли більшовики. Давні австрійські казарми займають прикордонні війська НКВД. Українське життя в місті завмерло і обмежувалося лише тим, що о. А. Козак[2] щодня правив тиху Службу Божу.
В неділю зранку 22 червня 1941 р Любачів захопили німецькі війська. Німецька влада одразу перенесла повіт з Любачева до Рави-Руської, залишивши в місті лише “Ляндкомісаріат” і німецьку жандармерію. Були заборонені більшість українських товариств, українці мали змогу лише зрідка проводити зібрання в ресторані Вахнянина. У місті натомість працювали центральні органи громади Любачів-село, де війтом працював українець Іван Назарко з Нового Села. Працювала також повітова молочарня і союз Кооперативи, що її очолювали Зенон Янківський, Василь Андрусів і Михайло Козій. З 10 липня 1944 р. через Любачів п’ять днів і ночей проходила в напрямку на Ярослав розбита німецька армія. 18 липня 1944 з Любачева на захід відійшов останній поїзд.
Радянські танкові з’єднання зайняли місто 21 липня 1944 р., а уже в жовтні більшовики організовують на Любачівщині відділи Армії Людової. У грудні до міста приходять додаткові відділи польського війська. У листопаді 1944 р. почалося переселення українців до УРСР. Як кінцеву дату добровільного переселення було встановлено 15 листопада. Однак переселити українців вдалося примусово аж у грудні 1946 р. В цей час комендантом Любачева був майор Петро Гордін. У лютому 1945 р. співробітники Любачівського УБ намагалися заарештувати о. А. Козака, однак його захистили розквартировані на плебанії радянські солдати – члени репатріаційної комісії. Перебуваючи під загрозою смерті (на плебанію вдерлися нападники і поставили до стінки о. Козака та його дружину, в останній момент їх врятував польський священик, якому нападники казали за це дякувати) о. Козак переїхав до УРСР. На кордоні біля с.  Куровиця родину пограбували польські прикордонники (забрали обручки, медальйони і стріляли над головою).
Цікава сторінка українсько-польських взаємин у Любачеві пов’язана із перенесенням туди осідку Львівської римо-католицької архієпархії. Після виїзду зі Львова і кількатижневого побуту в Перемишлі львівський римо-католицький єпископ Е. Базяк вибрав собі на місце осідку Любачів, тому що в цій околиці залишилося декілька парафій Львівської латинської архієпархії. Місцеве латинське духовенство, щоби приладити свій парафіяльний костел на катедру забрало всю кращу і багатшу утвар із місцевої зачиненої греко-католицької церкви. Також і під час приготування єпископської палати для єпископа Базяка не обійшлось без кривди греко-католиків. Деякий час по переселенню залишалися в Любачеві три монахині Згромадження Св. Йосифа, котрі провадили захоронку у власному гарному будинку. Латинський парох Любачева заявив сестрам, що магістрат призначив їхній дім на палату для єпископа. Монахині виїхали зі свого дому, який негайно зайняли польські сестри, а до вказаного латинським парохом дому греко-католицьких сестер не пустили. І тому вони змушені були шукати приміщення аж у Кракові на греко-католицькому приходстві. Однак архієпископ Базяк не зайняв на свою палату нашої захоронки, тільки іншу прукраїнську віллу на вул. Міцкевича, 85.



Парафіяльний будинок на вул. Міцкевича, 85 що слугував за єпископську палату Львівського архієпископа Є. Базяка (до виселення 1945–46 рр. належав українцям) [7]

Останнім українським священиком у Любачеві був О. Мирослав Мищишин[3]. Місцеве польське підпілля щонайменше чотири рази робило спроби його вбити, однак його оберігав тодішній уповноважений репатріаційної комісії інженер Володимир Чумаченко, який згодом і сам загинув від рук польських боївкарів. У грудні 1945 р. о. Мищишин був доставлений до репатріаційної комісії і згодом переїхав до Варшави. Наступного року він виїхав до США.
Як повідомляє о. канцлер Микола Грицеляк “13 грудня 1945 р. з Любачева виїхав останній транспорт з переселенцями до УРСР. У містечку залишилося близько 80 родин українців. Залишився також і о. М. Мищишин, якому завдяки тому, що він був громадянином США вдалося повернути забраний військом будинок. В Любачеві на тартаку в спіжарні якийсь час також мешкав о. Юліан Мацьків. До церкви в Любачеві ходить близько 80-ти осіб. Залишилися також три сестри-йосифітки, що жили разом з польськими сестрами. Греко-католицькі Богослужіння правляться лише в Любачеві”.
Український Любачів лежав у руїні, в місті залишилося лише близько 30 українців зі змішаних родин.

Парафіяльна церква Святого Миколая Чудотворця

Парафіяльна церква святого Миколая (збудована 1883 р. за проектом архітектора Василя Нагірного) з мурованою дзвіницею (перебудована в 1861 р.). Церква однокупольна, поділена на три частини, вистрій витриманий у візантійському стилі з ознаками неокласицизму. Поліхромію храму правдоподібно виконав наприкінці ХІХ ст. Антін Яблоновський. До середини 50-их рр. у церкві стояв іконостас XVII ст. роботи Івана Рутковича. Ця церква перед другою світовою війною обслуговувала близько 5000 вірних. Згідно шематизму за 1938 р. у Любачеві при парафіяльній церкві святого Миколая завідателем працював о. Іван Гошовський, а катехитом о. Юліан Горницький. У Любачеві до парафії належало 2940 осіб, крім того у с. Молодів – 1325, Лисі Ями – 650, Бургор – 120, Острівець – 50, Борова гора – 10. Після виселення українців церква декілька років стояла замкненою. Коли о. Степан Дзюбина звернувся до римо-католицького єпископа в Любачеві за дозволом на українські католицькі відправи в цій церкві то отримав відмову. Негайно після цього у 1956 р. поляки перетворили церкву на костел і створили в Любачеві другу римо-католицьку парафію. Всередині церкви збереглися цінні розписи з кінця ХІХ ст. Антона Яблоновського. Іконостас XVII ст. ймовірно ще з попередньої церкви, нині перебуває у кафедральній церкві в Перемишлі.
У 1956 р. заходи щодо відновлення греко-католицьких Богослужінь у церкві в Любачеві робили о. Василь Гриник і о. Мирослав Ріпецький, однак вони також виявилися безрезультатними через несприяння римо-католицької ієрархії. У 1978 р. в цій справі до примаса Польщі звертався о. Стефан Дзюбина. У 1984 р. з подібним проханням звертався о. Михайло Вудкевич. На початку 90–их рр. в с. Опака відбулося перше на терені Любачівщини греко-католицьке богослужіння, котре відправив о. Богдан Прах, який доїжджав з Ярослава.


Церква Святого Миколая Чудотворця,
побудована у 1883 за проектом Василя Нагірного [7].

У 1998 р. церква повернулася у власність греко-каоликів. З передвоєнного вистрою храму залишилась лише поліхромія і то з польськими написами та два бічні престоли: лівий – Богородичний без головної ікони і правий із зображенням страстей Христових. 18 грудня 1998 р. кафедральна парафія у Перемишлі передала до храму переносний іконостас роботи Стефанівського. На початку 1999 р. було збудовано новий престол, котрий 19 серпня 1999 р. урочисто поблагословив єпископ Іван Мартиняк. Сьогодні до парафії в Любачеві належить 15–20 осіб.



Новий іконостас церкви святого Миколая Чудотворця у Любачеві [7].

Цікавим є міський цвинтар, розташований при вул. Костюшка (напрямок на Горинець), на якому збереглися пам’ятники бруснянського виробу у формі лапідарію, мурована каплиця та хрест з ХІХ ст зі збереженими написами церковно-слов’янською мовою.
Незважаючи на складні і бурхливі події ХХ ст. та масове виселення українського населення у княжому Ярославі залишилася низка цікавих сакральних і громадських споруд – слідів матеріальної і духовної культури українців. Тому слід всіма силами популяризувати їхню історію серед молодого покоління українців. Найкраще це здійснювати шляхом організації туристичних поїздок до Ярослава і околиць, а також інших міст південно-східної Польщі, де також залишилися матеріальні сліди духовної і культурної спадщини українців.

1.                  Бородач В. Любачівськими шляхами / В. Бородач // Вісник Любачівщини. – Вип. 7. – 2002. – С. 16–27.
2.                  Kubrak T. Struktura i stan materialny parafii grecko-katolickiej w Lubaczowie w czasach nowożytnych / Tomasz Kubrak // Rocznik Lubaczowski. – t. XI–XII. – 2001–2003. – S.
3.                  Мандрик С. Стефан Франт – комендант Любачева / Софія Мандрик // Вісник Любачівщини. – Вип. 2. – 1996. – С. 51–54.
4.                  Микула В. Любачів перед Другою світовою війною / Володимир Микула, Василь Огірко // Вісник Любачівщини. – вип. 4. – 2000. – С. 31–33.
5.                  Тарапацький І. Коротка історія церкви в Любачеві / Іван Тарапацький // Вісник Любачівщини. – Вип. 9. – 2003. – С. 18–20.
6.                  Портал ФотоПольща. – Електронний ресурс. – Режим доступу: http://jaroslaw.fotopolska.eu.
7.                  Słownik geograficzny królestwa polskiego i innych krajów slowianskich [Електронний ресурс] / red. F. Sulimierski, B. Chlebowski, W. Walewski. Warszawa, 1880-1902. – Режим доступу : http://www.mimuw.edu.pl/polszczyzna/SGKPi/.




[1] О. Юліан Горницький (2.05.1894–26.08.1965) народився у м. Рава-Руська у сім’ї священика. Там він здобув і початкову освіту, а згодом навчався у духовній семінарії у Перемишлі. У 1920 р. його було висвячено і до 1939 р. він працював парохом у с. Куровиця. Перша радянська окупація застала його в Любачеві, однак вже у 1940 р. він переїхав на парафію до Олешич. 22 липня 1944 р. о. Горницький був змушений з сім’єю переїхати на Львівщину.
[2] О. Анатоль Козак (13.07.1883–27.08.1973) народився у с. Синявка Чесанівського повіту. Початкову освіту здобув у 1901 р. в Академічній гімназії у Львові. У 1905 р. закінчив духовну семінарію у Перемишлі і  був висвячений з рук єпископа К. Чеховича. У 1914 р. заарештований австрійською владою і ув’язнений у Талєргофі. У 1945–1948 рр. – настоятель парафії у Яворівському р–ні Львівщини. У 1948–1961 рр. – настоятель парафії Воскресіння у Винниках. Помер у Львові в 1973 р., похований на Янівському цвинтарі.
[3] О. Мирослав Мищишин (26.11.1913–23.02.1980) народився у Детройті (США). Початкову освіту здобув у гімназії в Перемишлі, там же і закінчив духовну семінарію. У 1939 р. був висвячений з рук єпископа Й. Коциловського. У грудні 1945 р. о. Мищишин переїхав до Варшави, а наступного року виїхав до США.