суботу, 1 квітня 2017 р.

УКРАЇНСЬКИЙ СЛІД У КОРОЛІВСЬКОМУ ХОЛМІ


Місто Холм розташоване над річкою Угеркою, лівою притокою Західного Бугу, на перехресті шляхів, що сполучають Українське Полісся з надвіслянським Заходом (через Сарни – Ковель – Любомль – Люблін) та північ (Влодава, Брест) з півднем (двома вітками через Красностав – Замостя і Володимир – Сокаль). Місто лежить на висоті 180–220 м. Східніше нього простягається одноманітна поліська рівнина, а на південний захід – різноманітніша горбиста місцевість. Холмська земля має свою своєрідну красу, що поруч із багатою історичною спадщиною, здавна привертали увагу письменників і любителів старовини, а сьогодні притягає сюди численних туристів.


Вигляд м. Холма на гравюрі Теодора Раковецького у виданні “Коронація чудотворного образу Пресвятої Богородиці у Холмській катедрі грецького обряду“ (Бердичів, 1780)

Початки міста Холма ховаються в глибині віків. Археологічні знахідки свідчать, що тут була давня слов’янська оселя. Також давні чужинецькі хроніки підтверджують, що вже в IVV ст. тут було місто – столиця обширного краю. Деякі дослідники вважають, що ще у І ст. ця територія потрапила під вплив Великої Моравії, тому, можливо, місцеві жителі були хрещені учнями Мефодія на ціле століття раніше, аніж Київська Русь за  Володимира. Саме тут, у Холмському соборі, багато століть зберігалося унікальне рукописне Євангеліє Х ст., що тепер зберігається у відділі рукописів Бібліотеки імені Леніна у Москві. Однак, як подають наші найдавніші літописи Володимир Великий, поширюючи свої володіння і християнство в XI ст. заложив у Холмі першу церкву і заснував єпископство. Польський історик XV ст. Ян Длугош[1] пише, що у 1074 р. Холмом володів князь Григорій. На початку XIІ ст. Холмщина була вже густо заселена українцями з багатьма містами, як про це свідчать літописи під 1204 і іншими роками.
Найбільший розвиток міста припадає на XIІ ст., за часів князя Данила, коли Холм стає столицею галицько-волинської держави. У селі Столпє за 10 км від Холма збереглася до наших днів вежа, яку дослідники датують XIІ ст. Князь Данило власне розширив і розбудував Холм, а не заснував його наново, як про це згадує легенда, дуже подібна до легенд про заснування багатьох інших міст. Тому перші укріплення і церква Івана Златоустого відносяться до 1235 р. Згодом Данило значно розширив місто, побудував більші укріплення й церкву Святої Трійці.
Укріплення міста мусіли бути дуже добрими, тому що під час навали татар 1240 р. Холм не піддаdся татарам. Факт оборони міста перед татарами ще більше підніс значення міста. Сюди почали з’їжджатися різні ремісники, купці, митці та майстри. Тоді ж і почалося заселення Холма чужинцями, яке триває вже понад 700 років. До цього часу відносять також і заснування Данилом церкви св. Івана в Холмі, про яку літописи подають дуже детальні, як на той час відомості. Літописний опис церкви закінчується словами, які сьогодні можна трактувати приблизно так: “Це все пропало у вогні”. Сталося це 1259 р. і, як свідчить літопис, пожежу було видно аж у Львові. До речі, це місце в літописі багато дослідників наводять як першу згадку про Львів.
Після пожежі 1259 р. Данило знову відбудував місто, відновив укріплення, побудував нові церкви і між ними кафедральну церкву Богородиці. Про це свідчить Іпатіївський літопис[2]. Сам факт, що літописець стільки уваги приділяє опису церков Холма свідчить про високий мистецький рівень і величавість княжого міста.
Коли в 1261 р. на західноукраїнських землях знову появилася татарська орда під проводом хана Бурундая, то князь Данило мусів сам зруйнувати укріплення Львова, Кременця, Луцька і Володимира. І знову лише Холм залишився недоторканним.
Після смерті Данила в 1264 р. цими землями володіли його сини, а останній з роду Данила, правнук Юрій Данилович був холмсько-белзським князем аж до 1387 р. В 1349 р. прийшов під Холм польський король Казимир ІІІ і, незважаючи на вперту оборону українцями, захопив місто. Однак, вже наступного року українці разом з литовцями не лише вигнали поляків з Холму, але й відібрали їм Берестя і Володимир. Від 1354 р. у Холмі далі княжив Юрій Данилович, спершу під зверхністю литовського князя Любарта, а згодом під зверхністю Казимира. Загалом вся друга половина XIV ст. проходила під знаком боротьби за Холм між галицько-волинськими князями, Польщею і Литвою. Аж до кінця XV ст. холмсько-белзькі землі зберігали певну незалежність. Лише після того, як 1481 р. під натиском поляків змушений був покинути Холм останній український князь Теодор – холмсько-белзькі землі були остаточно приєднані до Польщі і стали частиною Руського воєводства.
Наприкінці XV ст. Холм зазнав ще кількох знищень. У 1477 р. місто сильно погоріло, а у 1499 р. його спустошили татари. Ці події так знищили місто, що воно вже ніколи не змогло піднятися до рівня великого столичного міста короля Данила. Однак, незважаючи на всі ці погроми і польську зверхність, Холм і ціла Холмщина сильно трималися своєї народності і довго не втрачали українського характеру.
Досить пізнє приєднання Холма до Польщі мало своїм наслідком те, що тут особливо гострою була міжконфесійна боротьба. Римо-католики не наважилися заснувати в Холмі своє єпископство, тому найбільше протистояння тут було між уніатами і православними. Однак, завдяки наполегливій просвітницькій діяльності греко-католиків Холмщина, не втрачаючи українських рис, поступово ставала прозахідною. У 1639 р. при греко-католицькій церкві Миколая була відкрита філія Краківського університету і її очолив єпископ Яків Суша[3], який згодом написав хроніку міста. У 1669 р тут відкрили колегіум Піарів, а у 1760 р греко-католицьку духовну семінарію, а згодом ще й філософські студії оо. Василіан.
Сильний національний рух прокинувся в Холмі й околицях під час переможних походів Богдана Хмельницького. Коли гетьман розбив поляків під Пилявцями в 1648 р. і вступив у границі Хомської землі, партизанський рух огорнув цілий край. До повстанців приєдналися також і холмські міщани, і так швидко в руках повстанців опинилися всі холмські міста. Сам Холм ще деякий час боронили холмські поляки, однак українське військо здобуло місто і майже повністю знищило міські укріплення. У відомому зверненні Хмельницького до польських комісарів гетьман виразно зазначив, що вважає Холмщину українською землею: “За границю воювати не піду, бо досить мені простору, достатку й пожитку в землі й князівстві моєму по Львів, Холм і Галич”. Також і у Зборівській угоді гетьман здобув для Холмщини великі полегші: холмську єпархію прилучено до київської митрополії, забезпечено вільний розвиток українського шкільництва.
Друга половина XVII і ціле XVIII ст. у Холмі пройшли під знаком посиленої полонізації. У господарському житті міста переважали жиди, тому зростання чисельності населення відбувалося переважно за їхній рахунок.
Наприкінці XVIII ст., коли Польща почала занепадати, місто зазнало кілька кардинальних змін у своїй державній приналежності. У 1764 р. місто обсадили російські війська, однак за першим поділом Польщі Холм відійшов до Австрії. У 1773 його знову повернули Польщі, але вже наступного року його зайняли російські війська. У 1807 р. Наполеон заснував Варшавське герцогство і Холм увійшов до його складу. Після поразки Наполеона у 1812 р. місто остаточно відійшло до Росії, де перебувало понад 100 років (до початку Першої світової війни). За цей час Холм був спершу повітовим містом Люблінської губернії, а з 1912 р. став центром новоствореної Холмської губернії.
Російська доба в історії міста – це часи безглуздої насильницької русифікації та насаджування російського православ’я. Це призвело до того, що українці почали ставитися до забороненої греко-католицької церкви як до прабатьківської і почали себе національно усвідомлювати. Щоби підтримати перехід греко-католиків на православ’я сюди в 1888 р. приїжджав цар Олександр ІІІ, а з Галичини росіяни завезли чимало москвофілів. Москва так круто взялася за скасування унії на Холмщині, що невдовзі пролилася кров і події набули міжнародного розголосу.
Українське відродження в Холмі почалося відразу після революції 1905 р. У місті починає виходити український часопис “Братська бесіда”. В українському житті міста передували Духовна й учительська семінарії, існував аматорський театральний гурток. В культурно-освітній праці особливе значення мали “Просвіти”. Провідну роль відігравала також українська інтелігенція, що була близькою до народу.
Перша світова війна завдала Холму колосальних втрат. Під приводом ведення бойових дій росіяни провели тотальну евакуацію українського населення міста, більшість мешканців сюди вже ніколи не повернулася.. У 1914 р. російські війська залишили місто і відтоді Холм залишався під німецькою владою аж до кінця війни. Тоді було відкрито декілька українських шкіл.
Після революції 1917 р. активізація українського життя продовжувалась. У серпні 1917 р. у Києві відбувся Всехолмський з’їзд, який виразно заманіфестував єдність Холмщини з українством. У листопаді 1917 р. Центральна рада проголосила прилучення Холмщини до України. Осередком національного відродження стала “Рідна хата”. За результатами Брестського миру Холмщину також приділили Україні. За гетьманської держави П. Скоропадського посаду губернського старости посів О. Скоропис-Йолтуховський[4].
Вранці 2 лютого 1919 р. передові частини т.зв. польської “Білоруської дивізії” зайняли Берестя, губерніального комісара поляки заарештували, чимало найактивніших українців було інтерновано і відвезено до концентраційних таборів в Польщі.
У 1919 р. з прилученням Холмщини до Польщі український національний рух набрав тут такої сили, що польська адміністрація довго не могла опанувати ситуації. У 1920–1923 рр. у Холмі виходив часопис “Наше життя”, що був справжньою трибуною і політичним осередком української Холмщини. Найбільшою несподіванкою стали вибори до сейму у 1922 р. коли Холмщина разом з Підляшшям дали аж сім українських послів і одного сенатора.
Цей факт дуже занепокоїв польську владу і вона почала масово переслідувати все українське. Починаючи з 1930 р. почали закривати “Просвіти”, “Рідну хату”, школи, гуртки, кооперативи. Водночас почали закривати, а часто і просто знищувати українські православні церкви. З початком війни у 1939 р. не було вже в Холмі жодної дозволеної української культурно-освітньої чи господарської установи.
Відродження українства почалося у місті після падіння Польщі 1939 р., коли Холм увійшов до складу Генеральної губернії. У місті створили Український комітет і Тимчасову церковну раду. Заходами УЦК в Кракові в травні 1940 р. українцям повернули Холмський собор. Великою подією в місті було висвячення професора Івана Огієнка[5] 19-20 жовтня 1940 р. на єпископа Холмського і Підляського у Холмському соборі.


Холмський собор Пресвятої Богородиці
(фото Андрія Затушевського, січень 2017 р.)

З приходом Владики Іларіона почалося духовне відродження Української Церкви, яка на тих теренах була або сполонізована або змосковщена. Як архирей він організовував українську церкву на Холмщині за допомогою введення української мови в Богослужіння. Заснував у Холмі друкарню і видавництво та велику єпархіальну бібліотеку. Написав чимало віршованих і прозових творів, переважно духовно повчального змісту. Улітку 1944 р. змушений був емігрувати до Словаччини, згодом переїхав до Канади.
Німці справді дозволяли українцям багато такого, чого за Польщі не можна було навіть сподіватися, не кажучи вже про СРСР. Однак в той же час у місті був розташований “Шталаг-319” де з понад 150 тис. полонених теж загинуло чимало українців, що були захоплені у перші місяці війни. Не кращими показали себе й поляки, які в 1942-1943 рр. знищили в Холмі й околицях чимало українців.
14 липня 1944 р. Червона Армія перейшла в наступ по всьому фронту і 22 липня радянські війська захопили Холм. Посилення українства на Холмщині в часи німецької окупації неабияк стурбувало не лише польських шовіністів, але й Москву. Тому за сценарієм 1915 р. тут протягом1945-1946 рр. провели евакуацію до СРСР мало не всього українського населення. Окрему крапку в понад тисячолітній історії українського Холма поставила у 1947 р. операція “Вісла”. Тепер в Холмі живе незначне число українців, діє православна парафія.

Пам’ятки:

Укріплення міста Холма вперше були побудовані в 1235 р., згодом після пожежі 1259 р. вони були укріплені. Твердиня знаходилася на горі, що панує над містом. Ці холмські укріплення згадує історик Ян Длугош. У 1799 р. замок ще був цілий, однак тепер залишилися лише сліди фундаментів, які потребують детальних досліджень.
У 2010 р. розпочалися широкомасштабні дослідження на Кафедральній Горі в Холмі. Найважливішим завданням цих досліджень є найдавніший храм, споруджений на тому місці королем Данилом Романовичем біля середини ХІІІ ст. Його цегляні релікти, у вигляді фундаментів та фрагментів наземних стін, ототожнено в кількох місцях під долівкою кафедрального собору. На цій території це перша кафедральна споруда східного обряду, побудована на засадах якісно нової технології.
  

Розкопки північної частини замкової гори у 2013 р.

Недалеко від міста порівняно добре збереглися дві вежі з княжої доби, що є надзвичайно цінними пам’ятками цивільно-оборонного будівництва давньої України. Одна така вежа збереглася у с. Столує (9 км від Холма), а інша – коло с. Білавина (за два кілометри від міста).
Столпенська вежа стоїть на шляху з Любліна до Холма. Дослідники вважають, що вона була побудована батьком Данила Романом Мстиславичем наприкінці ХІІ або на початку ХІІІ ст. Першу згадку про її існування подає Іпатіївський літопис під 1259 р. З середини ХІХ ст. зберігся рисунок вежі роботи Наполеона Одри. З сучасного стану вежі та відомостей про дві інші, зруйновані на початку ХІХ ст можна припустити, що тут був цілий сторожовий замок, що боронив доступу до Холма.

   



Оборонна вежа у с. Столпє та залишки фундаментів вежі у с. Білавині

Білавинська вежа – більша за Столпенську, але значно гірше збережена. Вежа побудована правдоподібно з військовою метою – боронити переправи через болото й р. Угерку на шляху до Холмських укріплень. Ще перед початком Другої Світової війни залишалась північна стіна з невеликими залишками суміжних стін. Однак, під час війни німці повністю зруйнували вежу. До сьогодні залишились лише фрагменти фундаментів, які були відновлені з давнього матеріалу.
Холмський собор Богородиці – найвизначніша пам’ятка міста, що стоїть на замковій княжій горі. Історія будівництва цього храму також належно не досліджена. У праці Якова Суші згадується, що на одному з мармурових стовпів вівтаря грецькою мовою був висічений напис з датою 1001 р. Холмський собор також згадується під час нападу на місто Болеслава Хороброго в 1074 р., коли він згорів. З подальшої історії собору відомо, що в 1595 р. він перейшов до уніатів, але заходами Богдана Хмельницького в 1649–1652 рр. був православним. Пізніше святиня знову стала уніатською аж до 1867 р. За часів єпископа Методія Терлецького в 1638–1640-их рр.. собор перебудовано і розширено. У 1802 р. пожежа знищила будову, після чого її відновлено аж у 1827 р. Після переходу до православних будову поправляли в 1874–1878 рр. Сучасний вигляд собору зберігся з тих часів. Після Першої світової війни польський уряд відібрав собор від православних і переробив його на римо-католицький костел, при цьому знищили розписи й іконостас.


Іконостас і розписи Холмського собору, знищені за часів передвоєнної Польщі (фото 1916 р.) та сучасні археологічні розкопки в соборі в 2013–2015 рр.

Як свідчать історичні відомості у Холмському соборі поховано чимало видатних українців: князів, єпископів та інших визначних осіб. До собору належала відома Холмська Євангелія ХІІІ ст – надзвичайно цінна пам’ятка княжої доби. Перед Першою світовою війною вона потрапила до Румянцевського музею в Москві. 
До українських слідів Холма слід віднести і Василіанський монастир з семінарією і церквою св. Миколая, побудованою близько 1639 р. Цю церкву добре видно на грав’юрах 1653 і 1780 рр., де вона змальована як будівля базиліканського типу з бароковим фронтоном і невеликою банею посередині двоспадного даху. При цій церкві діяла греко-католицька духовна семінарія. Ця семінарія була організована в Холмі у 1759 р. заходами тодішнього уніатського єпископа М. Рилла. Духовна семінарія мала характер трьохрічної вищої школи. У 1769 р. духовна семінарія перейшла під опіку Василіанського чину. У 1802 р. австрійський уряд закрив семінарію, відновлення навчання відбулося аж у 1810 р. Після ліквідації Унії в 1875 р. семінарію було перетворено на православну. Термін навчання в ній збільшився до чотирьох років.


                   Церква Св. Миколая і приміщення колишньої греко-католицької духовної семінарії

У центральне русло української історії Холм улився завдяки не лише постаті свого засновника князя і короля Данила Романовича, але і Михайла Грушевського, який тут народився в сім’ї учителя новоорганізованої гімназії, котрий прибув з Києва.
За словами М. Грушевського, який присвятив Холмському періодові родинної історії кілька абзаців у «Споминах», його батько Сергій, учитель духовної семінарії в Києві, прибув до Холма восени 1865 р., щоб «взяти місце учителя руського язика греко-уніатської гімназії (…) потім був управителем учительської семінарії». Через рік у сім’ї Сергія і Глафіри Грушевських, які повінчалися перед самим виїздом з Києва, народилася перша дитина.


Будинок неподалік церкви св. Івана Богослова, де народився Михайло Грушевський

У церковній метриці, датованій згідно з юліанським календарем, записано, що Михайло Грушевський народився 17 (29) вересня 1866 р., натомість хрещення відбулося через місяць – 16 (28) жовтня. Обряд хрещення здійснив настоятель православної церкви Святого Іоана Богослова, яка була побудована у 1840-ті рр. для російського військового ґарнізону, але пізніше при ній утворено міську парафію. Хресними батьками стали дружина Т. Лебединцева Юлія (з відомого київського роду Григоровичів-Барських; нар. 1839 р. – пом. 1868 р. у Холмі) та Федір Кокошкин, комісар комісії селянських справ у Красноставі.


Церква Св. Івана Богослова, де охрестили М, Грушевського
(фото Андрія Затушевського, січень 2017 р.)

Холмський період у житті родини Грушевських завершився 1869 р., коли Сергій, здоров’ю якого не сприяв клімат Холмщини, зайняв посаду шкільного інспектора на теплому Кавказі. Ось і М. Грушевський образи з Холма не зафіксував у пам’яті й ніколи не відвідав міста свого народження
Пам’ятаючи про це, холмщани-українці, вирішили ушанувати М. Грушевського пам’ятником. У вересні 2006 р. з участю міської влади Холма та українського дипломатичного корпусу організовано врочисті заходи з нагоди 140-річчя від народження українського історика та політика, а також наукову конференцію «Холмщина на перехресті історії». Відтак у червні 2007 р. міська рада прийняла декларацію, в якій визнала доцільним «почати працю, пов’язану з ушануванням Першого Президента України Михайла Грушевського» і висловила надію, що «ініціатива ця буде сприяти дальшому примиренню та об’єднанню двох сусідських націй». 

Однак, ближче до святкування 150-річчя від дня народження у холмській пресі появилися думки про недоцільність установлення пам’ятника, підкріплені звинувачуванням Грушевського в антипольськості. В результаті було ухвалено компромісне рішення. У вересні 2016 р. поруч із холмською кафедральною православною церквою св. Івана Богослова освятили пам’ятний хрест на честь Михайла Грушевського.
                                  

Пам’ятний хрест, встановлений у 2016 р. та меморіальна дошка (1991) присвячені Михайлові Грушевському

Незважаючи на складні і бурхливі події ХХ ст. та масове виселення українського населення у Холмі залишилася низка цікавих сакральних і громадських споруд – слідів матеріальної і духовної культури українців. Тому слід всіма силами популяризувати їхню історію серед молодого покоління українців. Найкраще це здійснювати шляхом організації туристичних поїздок до Холма і околиць, а також інших міст південно-східної Польщі, де також залишилися матеріальні сліди духовної і культурної спадщини українців.




[1] Ян Длугош (1415–1480) – польський історик-літописець і дипломат, визначний католицький ієрарх, автор “Історії Польщі” (“Хроніка Длугоша” у 12 томах), перші чотири томи якої були надруковані Яном Шелігою на кошти Яна Щасного Гербурта у Добромильській друкарні.
[2] Іпатіївський літопис – літописне зведення першої половини ІХ ст., отримало назву за місцем знайдення у монастирі в Костромі.
[3] Яків Суша (1610–1687) єпископ греко-католицької церкви, василіани, доктор богослов’я, з 1652 р. єпископ Холмський і Белзький. Автор першої історії Холма, яка неодноразово перевидавалась у 1653, 1648, 1689 і 1780 рр.
[4] Скоропис-Йолтуховський О.Ф. (10.07.1880–1950) український громадський політичний та державний діяч, публіцист, автор розвідок на економічні і політичні теми.
[5] Іларіон (Іван Огієнко) (02.03.1876 –02.05.1947) – український вчений, митрополит УАПЦ, політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець, лексикограф, історик церкви, педагог.

вівторок, 31 січня 2017 р.

УКРАЇНСЬКИЙ СЛІД У ЛІТОПИСНОМУ ЛЮБАЧЕВІ


Любачів – давньоруське місто, перша письмова згадка про яке міститься в Руському літописі під 1214 р. Містечко, розташоване на українсько-польському пограниччі, здавна було етнічно неоднорідним. Поряд з поляками тут проживали українці і жиди. Серед навколишньої сільської місцевості виразно переважало українське населення.


Панорама м. Любачів зі сходу [6].

Вже на початку ХІІ ст. в Любачеві проживало понад тисячу жителів, однак через часті війни і набіги татар, чисельність населення зростала повільно. У середині XVIII ст. на Ринку і навколишніх передмістях Любачева зафіксовано близько 200 помешкань, у яких за різними оцінками проживало 1100–1300 осіб. У 1880 р. у Любачеві (на території гміни) проживало 4225 жителів, з яких лише 22,8% римо-католицького обряду, 43,9% – греко-католиків, 30,8% жидівського віровизнання [7]. Перепис населення з 1921р. подає вже дещо інші дані. У Любачеві нараховують 917 житлових будинків, у яких проживає 5303 жителі. За віровизнанням розподіл такий: римо-католиків – 26,1%, греко-католиків 41,5%, жидів 32,3%. Однак, за поданою національністю розподіл населення дещо інший: поляків 56,4%, русинів-українців 39,2%, жидів 9,8%. Як бачимо до числа поляків зараховано більшість жидівського населення Любачева. Про докладність польської урядової статистики в Галичині не будемо тут зупинятися, однак навіть попри всю її тенденційність українців у місті поживало чимало.
Події Другої Світової війни цілком змінили національне і релігійне обличчя давнього міста. Вже немає у Любачеві жидів, зовсім мало залишилося українців. Однак, кожна з націй залишила сакральні і громадські споруди – сліди матеріальної культури свого народу. Залишили їх у Ярославі і українці.
У ранньому середньовіччі православний Любачів був пов’язаний з Володимирською дієцезією, заснованою перед 1086 р., а на початку ХІІІ ст. вже належав до Перемиського єпископства східного обряду. Як припускають дослідники правдоподібно вже в тих часах постала в Любачеві православна церква, однак ні факт її заснування, ні місце розташування не підтверджене в джерелах.
Першу підтверджену згадку про парафію східного обряду в Любачеві датують 1330 р., а вже у 1578–1589 рр. Любачів фігурує як центр деканату. Не викликає сумніву також те, що центром кожної парафії є храм. На жаль, не збереглося ніяких відомостей про найдавніші церкви Любачева. У візитаційних протоколах лише зберігся опис церкви, збудованої в Любачеві коштами парафіян у 1666 р. Як зазначають дослідники, це була дерев’яна святиня на кам’яному фундаменті, покрита ґонтами. Храм складався з трьох частин: до нави прилягали захристія і бабинець. Святиню вінчали два куполи, покриті бляхою. У середині храму знаходився вівтар Св. Миколая, однак найважливішим і найціннішим елементом внутрішнього оздоблення храму був іконостас. Більшість дослідників схиляються до думки, що його намалював художник-монах Іов Кондзялевич для монастиря у Щеплотах коло Грушева. Достеменно також не відомо коли і чому цей іконостас перевезли до Любачева, правдоподібно 1788 р., коли щеплотський монастир закрили. Тому його спершу розмістили у дерев’яній церкві і лише згодом у 1883 р. перенесли до нової мурованої церкви. Збоку від церкви була збудована дерев’яна дзвіниця. Все церковне подвір’я було обгороджене дерев’яним парканом.
У писемних джерелах зафіксовано появу в Любачеві ще одної церкви східного обряду Животворящого хреста. Появу цієї святині пов’язують з тривалим конфліктом поміж православними і уніатами, який тривав у Перемиській єпархії ціле XVII ст. Не відомо, однак, нічого про подальшу долю цієї святині, правдоподібно наприкінці XVIIІ ст. її розібрали.
Початок XX cт. приніс у Галичину чимало змін. Під час Першої світової війни Любачів опинився в центрі активних боїв. Понад 9 місяців тривала російська окупація міста. У  червні 1915 після жорстоких боїв місто захопили австрійські війська.
Бурхливим для українців Любачева виявився.1918 р. У лютому поляки провели велику маніфестацію перед будинком адміністрації, проходячи вулицями, де проживали українці, вони демонстрували їм і австрійським урядникам свою рішучість і силу заволодіти цією землею. Дещо пізніше свою маніфестацію провели і українці. Однак, згодом поляки захопили казарми, де розташовувалися австрійські солдати. Українцям через деякий час майже без кровопролиття вдалося повернути казарми, однак поляки встигли забрати звідти велику кількість зброї і амуніції. Восени 1918 р. сотник Юліан Головінський формує в казармах Любачева VI бригаду УГА, а хорунжий Стефан Франт стає комендантом Любачева. З проголошенням ЗУНР у Львові Любачів взяло під контроль українське військо на чолі з Фрідріхом Клює, колишнім хорунжим австрійської армії. Однак, скориставшись нерішучістю українців, поляки вже 12 листопада захопили Перемишль, 22 листопада Ярослав, а 26 листопада – Раву–Руську. Любачів і прилеглі терени ще деякий час залишалися українськими. 6 грудня після завзятого опору українське військо залишає Любачів чисельно переважаючому противнику. Комендант Стефан Франт вступив у бій з поляками, знаходячись у казармах. Правдоподібно, що там його застрелив поляк Ян Корнага. У навколишніх селах українці вперто продовжували захищати свою незалежність. Коменданта Франта поховали в селі Дахнові. Починаючи з 1922 р. двічі на рік могилу увінчували терновим вінком і національними прапорами [3].
Як і у більшості давніх містечок Галичини у центрі Любачева розташований Ринок, від якого на чотири боки розходяться вулиці. Між війнами були в Любачеві чотири головні вулиці: Міцкевича, Шашкевича, Замкова і Косцюшка. За часів передвоєнної Польщі у місті центральна площа і більшість центральних вулиць переважно були заселені жидами, які тримали там різні склепи-крамниці. Ринок у Любачеві був вимощений дрібним камінням, а посередині на підвищенні, подібно як у Ярославі, стояла у формі альтанки велика криниця-коловорот з досить чистою і смачною водою. На західному боці ринку до наших днів збереглася ратуша з годинником, тут розташовувалось повітове староство. До ратуші тісно примикали дві семикласні школи: хлопчача і дівоча. В обох школах викладовою мовою була польська і лише з другого класу двічі на тиждень викладали рідну мову і уроки релігії. На східному боці ринку розташовувалась єдина українська крамниця пана Козориса. За нею в малій вуличці розміщувалася приватна гімназія, де навчалося 12–15 українців. У цій гімназії працювало також троє викладачів-українців: професори Я. Манчалівський і Я. Ждан та катехит о. Ю. Горницький[1]. Українці переважно проживали на вул. Міцкевича й Шашкевича. На місці теперішньої станції прикордонників стояв будинок “Просвіти”, котрий згорів під час війни. Катехит о. Горницький брав активну участь в українському громадському житті. Його дружина Меланія була активним членом Марійської дружини. Разом з іншими представниками передвоєнної української інтелігенції Любачева: лікарями Іваном Полохайлом і Семеном Жуком, вони у воєнні і передвоєнні роки організовували і проводили культурну роботу, не лише громади але й цілого повіту [4].
Восени 1939 р. Любачів зайняли більшовики. Давні австрійські казарми займають прикордонні війська НКВД. Українське життя в місті завмерло і обмежувалося лише тим, що о. А. Козак[2] щодня правив тиху Службу Божу.
В неділю зранку 22 червня 1941 р Любачів захопили німецькі війська. Німецька влада одразу перенесла повіт з Любачева до Рави-Руської, залишивши в місті лише “Ляндкомісаріат” і німецьку жандармерію. Були заборонені більшість українських товариств, українці мали змогу лише зрідка проводити зібрання в ресторані Вахнянина. У місті натомість працювали центральні органи громади Любачів-село, де війтом працював українець Іван Назарко з Нового Села. Працювала також повітова молочарня і союз Кооперативи, що її очолювали Зенон Янківський, Василь Андрусів і Михайло Козій. З 10 липня 1944 р. через Любачів п’ять днів і ночей проходила в напрямку на Ярослав розбита німецька армія. 18 липня 1944 з Любачева на захід відійшов останній поїзд.
Радянські танкові з’єднання зайняли місто 21 липня 1944 р., а уже в жовтні більшовики організовують на Любачівщині відділи Армії Людової. У грудні до міста приходять додаткові відділи польського війська. У листопаді 1944 р. почалося переселення українців до УРСР. Як кінцеву дату добровільного переселення було встановлено 15 листопада. Однак переселити українців вдалося примусово аж у грудні 1946 р. В цей час комендантом Любачева був майор Петро Гордін. У лютому 1945 р. співробітники Любачівського УБ намагалися заарештувати о. А. Козака, однак його захистили розквартировані на плебанії радянські солдати – члени репатріаційної комісії. Перебуваючи під загрозою смерті (на плебанію вдерлися нападники і поставили до стінки о. Козака та його дружину, в останній момент їх врятував польський священик, якому нападники казали за це дякувати) о. Козак переїхав до УРСР. На кордоні біля с.  Куровиця родину пограбували польські прикордонники (забрали обручки, медальйони і стріляли над головою).
Цікава сторінка українсько-польських взаємин у Любачеві пов’язана із перенесенням туди осідку Львівської римо-католицької архієпархії. Після виїзду зі Львова і кількатижневого побуту в Перемишлі львівський римо-католицький єпископ Е. Базяк вибрав собі на місце осідку Любачів, тому що в цій околиці залишилося декілька парафій Львівської латинської архієпархії. Місцеве латинське духовенство, щоби приладити свій парафіяльний костел на катедру забрало всю кращу і багатшу утвар із місцевої зачиненої греко-католицької церкви. Також і під час приготування єпископської палати для єпископа Базяка не обійшлось без кривди греко-католиків. Деякий час по переселенню залишалися в Любачеві три монахині Згромадження Св. Йосифа, котрі провадили захоронку у власному гарному будинку. Латинський парох Любачева заявив сестрам, що магістрат призначив їхній дім на палату для єпископа. Монахині виїхали зі свого дому, який негайно зайняли польські сестри, а до вказаного латинським парохом дому греко-католицьких сестер не пустили. І тому вони змушені були шукати приміщення аж у Кракові на греко-католицькому приходстві. Однак архієпископ Базяк не зайняв на свою палату нашої захоронки, тільки іншу прукраїнську віллу на вул. Міцкевича, 85.



Парафіяльний будинок на вул. Міцкевича, 85 що слугував за єпископську палату Львівського архієпископа Є. Базяка (до виселення 1945–46 рр. належав українцям) [7]

Останнім українським священиком у Любачеві був О. Мирослав Мищишин[3]. Місцеве польське підпілля щонайменше чотири рази робило спроби його вбити, однак його оберігав тодішній уповноважений репатріаційної комісії інженер Володимир Чумаченко, який згодом і сам загинув від рук польських боївкарів. У грудні 1945 р. о. Мищишин був доставлений до репатріаційної комісії і згодом переїхав до Варшави. Наступного року він виїхав до США.
Як повідомляє о. канцлер Микола Грицеляк “13 грудня 1945 р. з Любачева виїхав останній транспорт з переселенцями до УРСР. У містечку залишилося близько 80 родин українців. Залишився також і о. М. Мищишин, якому завдяки тому, що він був громадянином США вдалося повернути забраний військом будинок. В Любачеві на тартаку в спіжарні якийсь час також мешкав о. Юліан Мацьків. До церкви в Любачеві ходить близько 80-ти осіб. Залишилися також три сестри-йосифітки, що жили разом з польськими сестрами. Греко-католицькі Богослужіння правляться лише в Любачеві”.
Український Любачів лежав у руїні, в місті залишилося лише близько 30 українців зі змішаних родин.

Парафіяльна церква Святого Миколая Чудотворця

Парафіяльна церква святого Миколая (збудована 1883 р. за проектом архітектора Василя Нагірного) з мурованою дзвіницею (перебудована в 1861 р.). Церква однокупольна, поділена на три частини, вистрій витриманий у візантійському стилі з ознаками неокласицизму. Поліхромію храму правдоподібно виконав наприкінці ХІХ ст. Антін Яблоновський. До середини 50-их рр. у церкві стояв іконостас XVII ст. роботи Івана Рутковича. Ця церква перед другою світовою війною обслуговувала близько 5000 вірних. Згідно шематизму за 1938 р. у Любачеві при парафіяльній церкві святого Миколая завідателем працював о. Іван Гошовський, а катехитом о. Юліан Горницький. У Любачеві до парафії належало 2940 осіб, крім того у с. Молодів – 1325, Лисі Ями – 650, Бургор – 120, Острівець – 50, Борова гора – 10. Після виселення українців церква декілька років стояла замкненою. Коли о. Степан Дзюбина звернувся до римо-католицького єпископа в Любачеві за дозволом на українські католицькі відправи в цій церкві то отримав відмову. Негайно після цього у 1956 р. поляки перетворили церкву на костел і створили в Любачеві другу римо-католицьку парафію. Всередині церкви збереглися цінні розписи з кінця ХІХ ст. Антона Яблоновського. Іконостас XVII ст. ймовірно ще з попередньої церкви, нині перебуває у кафедральній церкві в Перемишлі.
У 1956 р. заходи щодо відновлення греко-католицьких Богослужінь у церкві в Любачеві робили о. Василь Гриник і о. Мирослав Ріпецький, однак вони також виявилися безрезультатними через несприяння римо-католицької ієрархії. У 1978 р. в цій справі до примаса Польщі звертався о. Стефан Дзюбина. У 1984 р. з подібним проханням звертався о. Михайло Вудкевич. На початку 90–их рр. в с. Опака відбулося перше на терені Любачівщини греко-католицьке богослужіння, котре відправив о. Богдан Прах, який доїжджав з Ярослава.


Церква Святого Миколая Чудотворця,
побудована у 1883 за проектом Василя Нагірного [7].

У 1998 р. церква повернулася у власність греко-каоликів. З передвоєнного вистрою храму залишилась лише поліхромія і то з польськими написами та два бічні престоли: лівий – Богородичний без головної ікони і правий із зображенням страстей Христових. 18 грудня 1998 р. кафедральна парафія у Перемишлі передала до храму переносний іконостас роботи Стефанівського. На початку 1999 р. було збудовано новий престол, котрий 19 серпня 1999 р. урочисто поблагословив єпископ Іван Мартиняк. Сьогодні до парафії в Любачеві належить 15–20 осіб.



Новий іконостас церкви святого Миколая Чудотворця у Любачеві [7].

Цікавим є міський цвинтар, розташований при вул. Костюшка (напрямок на Горинець), на якому збереглися пам’ятники бруснянського виробу у формі лапідарію, мурована каплиця та хрест з ХІХ ст зі збереженими написами церковно-слов’янською мовою.
Незважаючи на складні і бурхливі події ХХ ст. та масове виселення українського населення у княжому Ярославі залишилася низка цікавих сакральних і громадських споруд – слідів матеріальної і духовної культури українців. Тому слід всіма силами популяризувати їхню історію серед молодого покоління українців. Найкраще це здійснювати шляхом організації туристичних поїздок до Ярослава і околиць, а також інших міст південно-східної Польщі, де також залишилися матеріальні сліди духовної і культурної спадщини українців.

1.                  Бородач В. Любачівськими шляхами / В. Бородач // Вісник Любачівщини. – Вип. 7. – 2002. – С. 16–27.
2.                  Kubrak T. Struktura i stan materialny parafii grecko-katolickiej w Lubaczowie w czasach nowożytnych / Tomasz Kubrak // Rocznik Lubaczowski. – t. XI–XII. – 2001–2003. – S.
3.                  Мандрик С. Стефан Франт – комендант Любачева / Софія Мандрик // Вісник Любачівщини. – Вип. 2. – 1996. – С. 51–54.
4.                  Микула В. Любачів перед Другою світовою війною / Володимир Микула, Василь Огірко // Вісник Любачівщини. – вип. 4. – 2000. – С. 31–33.
5.                  Тарапацький І. Коротка історія церкви в Любачеві / Іван Тарапацький // Вісник Любачівщини. – Вип. 9. – 2003. – С. 18–20.
6.                  Портал ФотоПольща. – Електронний ресурс. – Режим доступу: http://jaroslaw.fotopolska.eu.
7.                  Słownik geograficzny królestwa polskiego i innych krajów slowianskich [Електронний ресурс] / red. F. Sulimierski, B. Chlebowski, W. Walewski. Warszawa, 1880-1902. – Режим доступу : http://www.mimuw.edu.pl/polszczyzna/SGKPi/.




[1] О. Юліан Горницький (2.05.1894–26.08.1965) народився у м. Рава-Руська у сім’ї священика. Там він здобув і початкову освіту, а згодом навчався у духовній семінарії у Перемишлі. У 1920 р. його було висвячено і до 1939 р. він працював парохом у с. Куровиця. Перша радянська окупація застала його в Любачеві, однак вже у 1940 р. він переїхав на парафію до Олешич. 22 липня 1944 р. о. Горницький був змушений з сім’єю переїхати на Львівщину.
[2] О. Анатоль Козак (13.07.1883–27.08.1973) народився у с. Синявка Чесанівського повіту. Початкову освіту здобув у 1901 р. в Академічній гімназії у Львові. У 1905 р. закінчив духовну семінарію у Перемишлі і  був висвячений з рук єпископа К. Чеховича. У 1914 р. заарештований австрійською владою і ув’язнений у Талєргофі. У 1945–1948 рр. – настоятель парафії у Яворівському р–ні Львівщини. У 1948–1961 рр. – настоятель парафії Воскресіння у Винниках. Помер у Львові в 1973 р., похований на Янівському цвинтарі.
[3] О. Мирослав Мищишин (26.11.1913–23.02.1980) народився у Детройті (США). Початкову освіту здобув у гімназії в Перемишлі, там же і закінчив духовну семінарію. У 1939 р. був висвячений з рук єпископа Й. Коциловського. У грудні 1945 р. о. Мищишин переїхав до Варшави, а наступного року виїхав до США.