Тадеуш Пстронґ[1].
Містечко Добромиль, розташоване на території
сучасної України, знаходиться над річкою Вирвою (права притока Вигору) на
перехресті доріг до Перемишля, Хирова, Кальварії Пацлавської і далі аж до
Бірчі. У 1374 і 1469 роках містечко було садибою роду Гербуртів. У 1566 р.
король Сигізмунд Август дозволив львівському каштелянові, власнику соляних жуп
Станіславу Гербурту перетворити його на місто, надаючи йому магдебурзьке право.
Містечко здавна було відоме з виварювання солі. Ян Щасний Гербурт з Фельштина у
1611-1616 рр. заснував тут друкарню і видав одне з перших друкованих видань
листів Вінцента Кадлубка і шість томів “Хроніки Яна Длугоша”. Пізніше друкарню
перенесли до Яворова.
На Сліпій горі, (556 м . н.р.м.), за 4 км південніше міста,
неподалік села Тарнава над потоком Ясенка близько 1450 р. збудовано дерев’яний
замок. Новий мурований замок з ренесансовим аттиком збудував Ян Щасний Гербурт у
1614 році. Після згасання роду Гербуртів (близько 1645 р.) маєток перейшов
у володіння роду Чуриллів, а згодом Красінських. У XVIII ст. на міському ринку збудовано нову ратушу.
Під час першого поділу Польщі в 1772 році
Добромиль перейшов до Австрії. У 1784 р. Анна Білоголовська дозволила розібрати
частину мурів замку і використати їх для розбудови греко-католицького
василіанського монастиря та дзвіниці, датованої 1731 роком на пагорбі
розташованому за 3,5 км на південний-захід від міста,. Від 1876 р. Добромиль стає центром
повітового староства, перенесеного сюди з Бірчі. Неподалік міста збудовано
станцію залізниці Перемишль (26
км ) – Лупків – Лісько – Сянок. Тоді ж тут з’явилася
невеличка гута і фабрика сірників. Разом з Енгельсбрунном (поселення, де
переважали євреї) Добромиль у 1880 р. налічував коло 3000 жителів, з яких
62% – євреїв і німців, 22% – поляків, 16% – українців. За часів ІІ Речі
Посполитої Добромиль – повітове місто у Львівському воєводстві, згодом
окуповане більшовиками (1939-1941, 1944-1991), німцями (1941-1944). З 1991 року
Добромиль – місто у Старо-Самбірському районі Львівської області, яке налічує
понад 5,8 тис. мешканців і розташоване відразу за кордоном з Польщею.
Добромиль перед 1 вересня
1939 року
Перед вибухом ІІ Світової війни у Добромилі
вирувало життя. Місто перетинали два важливі шляхи сполучення: перший вів з
Перемишля до Хирова, Самбора і Трускавця, яким перевозили нафту, мазут і сіль
вглиб Польщі, і другий – з гір зі сторони Папортна до Нового Міста. Щотижня тут
відбувалися малі ярмарки, у дні відпустів – більші і найбільший, триденний 6
серпня, на які приїжджали покупці і продавці з віддалених міст і сіл. У місті
діяло потужне товариство “Сокола”, яке ставило вистави: “Краків’яки і гірняки”,
“Косцюшко під Рацлавіцами”, “Помста цигана”, керували яслами та урочистими
академіями з нагоди державних урочистостей. З своїми постановками аматори
виїжджали навіть до навколишніх місцевостей.
Почесним головою “Сокола” і активним громадським
діячем був директор місцевої гімназії проф. Адам Загаєвський. На футбольному
полі і в парку при вулиці Колійовій часто організовувалися фестини і забави.
Найбільші свята відбувалися у колишньому маєтку пані Хелени Жулавської, яке
знаходилося на пагорбі за залізничною станцією, а мури його в’їздової брами і
вікові липи ще пам’ятали часи Гербуртів.
У місті діяло також сильне Товариство польських скаутів,
яке в найбільші державні свята, такі як 3 травня, 11 листопада, День лісу, Ніч
на Івана, а після 1936 р. ще й 26 травня розпалювали вогнища на чотирьох
вершинах, що оточували місто. Кожна дружина піднімалася на іншу гору: одна на
Гербурт, друга на Радич, третя на Лису гору, четверта на Ґібль і о 20 год.
влітку та о 17 год. восени одночасно запалювали вогнища. Це було гарне видовище, яке
подобалось не лише мешканцям міста, а й околиць.
Місто і околиці Добромиля, зокрема Гучок, перед
війною були популярною відпочинковою зоною з прогулянковими маршрутами навколо
монастиря Василіан, замку Гербуртів до Тарнави і у зворотному напрямку, а також
вулицею Салінарною до Саліни, Ляцка і назад до Добромиля. Крім цього чимало
осіб приїжджало до Добромиля на соляні ванни.
Окрім цього у Добромилі до вересня 1939 року діяв
спортивний клуб з двома футбольними командами : А-ліги і молодіжної. За команду
дорослих виступали Юліан Крауц (після переїзду до Перемишля у 1945 році
виступав за першу команду Полонії Перемишль, котра грала у другій лізі), та брати
Казимир і Владислав Вольфи, які після переїзду виступали за команди Чувай і
Журавянка. Стадіон, на якому відбувалися змагання знаходився на лівому березі
Вирви з боку міста поміж Хирівським мостом і пішохідним містком на Гучок. У
місті, незважаючи на сильну торгівельну конкуренцію жидівського населення було
декілька магазинів і ресторацій, власниками яких були поляки. Магазини
продуктові: власники Пан Гебультович, Вуйцік, Тесля, різничі – пан
Маліновський, Гусар, Цар, паперові – пан Гуркевіч, горілчаний – пані Яблонська,
ресторани – пан Крауц і Кжейчик, цукерні – пані Борутовічова і Тесля, перукарі
– Малицький і Рожичка, кравці – Родзинкевич і Кордис, пекарні – Купішевський і
Касіян, аптекарі – пані Каліновські, фотограф пан Зачек. Декілька млинів,
зокрема водних були розташовані на притоці Вирви Млинівці. Найстаршим був
забитковий млин пана Копца, що знаходився навпроти маєтку Пані Жулавської при
дорозі до Боневич. Підземелля млина знаходилося два поверхи під землею, мало
дуже грубі кам’яні стіни, два кола моторові, а в дерев’яних деталях не було
жодного цвяха. Млин зберігся ще мабуть з часів панування Гербуртів, які
правдоподібно використовували його для помолу збіжжя на хліб і для роблення
каші.
Щороку 8-10 серпня через Добромиль проходило
чимало прочан як польської так і української національності. Поляки йшли на
відпуст до Кальварії Пацлавської, а українці до дерев’яної Мацькової церкви у губицькому
лісі перед Кальварією. Ці прочани йшли з дуже віддалених сторін аж з-під
румунського кордону, йшли пішки босі, одягнуті в лляні сорочки і штани чи
спідниці. Часто жителі Добромиля давали їм напитися води або яблук чи груш.
Після проходу прочан десь приблизно 20 серпня 1939 року на площі перед ратушею
проводились тренування для населення як вести себе у випадку використання неприятелем
газів на випадок війни з німцями. Перед початком та після завершення тренувань
оркестр пана Меховіча виконував мелодії патріотичних пісень.
Після вибуху війни 1 вересня 1939 року через Добромиль
проходило чи проїжджало велика кількість як цивільних так і військових в
напрямку Перемишля до польсько-румунської границі. Їхали вони переважно фірами,
змучені і запорошені. Місцеві жителі напували їх водою. Пекло тривало до 8
вересня до приходу німецьких військ, котрі у вечірні години надійшли зі сторони
гір (Папортна і Словаччини). Наприкінці вересня через Добромиль цього разу в
напрямі з Заліщик до Перемишля проходила колона польських в’язнів, яких
охороняли німецькі солдати, що йшли по обидва боки колони. Німецькі солдати
мали підкочені рукави у гімнастерках, на руках тримали автомати а на голові
мали шапки з козирком. Солдати ішли на відстані 20 м один від одного. Колона
налічувала понад 1500 в’язнів війська польського, які не встигли перейти
польсько-румунського кордну у Заліщиках. Етаповані в’язні були дуже змучені,
брудні і голодні. Йдучи колоною солдати часто підганяли їх окриком. Під час
проходу поблизу нашого городу деякі в’язні користали з води, яку ми для них
виносили у відрах, а вони наливали її собі. Під час набирання води утворилася
мала група в’язнів, двоє з яких побачивши що конвоїри далеко, пригнувшись
втекли попід наш паркан на город, а потім в поле і боневицький ліс, здобуваючи
волю.
Добромиль у період від 26
жовтня до 22 червня 1941 року
Після відходу німецьких військ 26 жовтня 1939 року
в місто увійшли радянські війська і таємна поліція НКВС. Після створення
міської влади, до якої увійшли представники української і жидівської
національності розпочалися допити і переслідування поляків. Найперше нова влада
викинула з приміщення нової плебанії о. Володимира Сурмяка разом з господинею і
поселила їх у партері будинку між приміщенням гімназії і будинком Ґебультовича.
В будинку плебаніїї розмістилася таємна поліція НКВС з якою тісно співпрацювали
місцеві донощики української і жидівської національності. У грудні 1939 року
частину поляків, що займали високі посади за польської влади: нотаріуса п.
Винницького, бургомістра п. Пухалика, директора гімназії п. Загаєвського і п.
Птачека було заарештовано і вивезено до таборів у Мєдному й Харкові, звідки
вони вже не повернулися. Бачачи переслідування поляків п. Борутович і поштовий
управитель п. Бар спробували організовувати у місті форми спротиву. Це мала
бути організація на зразок ВІН[2] чи АК. Проте,
під час вербування до цієї організаціі одного з добромильчан вони були заарештовані НКВС і вивезені до одного з
таборів Росії. Разом з ними були заарештовані п. А. Асарабовський і Гуравський
і ще троє осіб, прізвища яких не пам’ятаю, що були в списку, знайденому в
арештованих. Деякі особи з цього списку, як п. Кремпулець і п. Станіслава
Когут, попереджені через родичів або знайомих встигли утекти лісами через
Кальварію до Перемишля і там залишилися. Станіслава Когут пізніше активно діяла
у відділах АК в околицях Перемишля аж до 1945 року.
10 лютого 1940 року відбулося перше вивезення
добромильчан до Сибіру. В четвертій годині ранку до тих осіб, яких планували
вивезти під’їжджали фіри з солдатами НКВС і українськими поліцаями, що з ними
співпрацювали. Родини, яких вивозили з криками розпачу і болю, роздягнутих і
заплаканих або заспаних за декілька хвилин вантажили на вози дозволяючи взяти найпотрібніші
речі і продукти. Їх везли на залізничну станцію де вантажили у товарні вагони і
вивозили на Сибір. Серед вивезених називаю тих осіб, котрих я знав особисто,
або чув з переказів родичів чи знайомих: п. Бар, син і дочка, п. Яблонські
– батько, мати і обидві дочки, п. Загаєвська з двома дітьми, п. Ціхоцький з
сином, п. Птачкова з дочкою і сином Юзефом, котрий працював згодом після війни
на Радіо “Нова Європа”, п. Пухалік з сином Тадеушем, п. Волянський з трьома
синами (дружину і новонародженого сина поки що залишили), п. Асарабовська з
дочкою Ізою, п. Горовська (з дому Метикувна), п. Винницька з дітьми і батьками,
п. Квятек з сином і дочкою (її чоловіка, міліціонера, заарештували і вивезли
раніше), п. Копко, надлісничий з Губич з родиною, п. Мазур лісничий з Губич з
родиною,.
Серед вивезених на Сибір родин не було жодної
родини чи особи української або жидівської національності.
Після викриття і арешту у грудні низки діячів
польської національності та вивезення їхніх родин до Сибіру також і в час
німецької окупації у 1943 році за приналежність до АК арештовано і вислано до
Освенціма п. Казимира Струса і брата дантиста п. Новака. Більше про їхню долю
мені нічого невідомо.
Вбивства і замордування осіб польської
національності на Волині, а пізніше і в околицях Добромиля (Тарнава, Боневичі,
Ляцко, Болозва) призвели до мобілізації місцевого польського населення до організації
нічного вартування. Кожен із сусідів протягом кількох нічних годин спостерігав
за навколишнім тереном. Поляки, котрі мешкали далеко від міста чи посеред
українських родин на ніч залишали свої будинки і переховувались у родичів або
знайомих. Так тривало аж до дня виїзду їх до Польщі.
Після вивезення поляків на Сибір їхні помешкання зайняли
родини радянських урядовців, міліціонерів чи військових. Приїжджали вони до
Добромиля у валянках, куфайках, з хустками на голові і з невеликими пакунками.
А виїжджали перед 22 червня 1941 року вантажними машинами, але вже значно краще
одягнуті і з цінними речами. Утікаючи 22 червня, радянські війська підпалили
два будинки на Гучку і один в Ляцку, де зберігалися продукти і обмундирування
для солдатів, що перебували на правому березі Сяну.
Ліквідація в’язниці у
Добромилі 22-27 червня 1941 року
У день вибуху радянсько-німецької війни 22 червня
1941 року у добромильській в’язниці перебувало понад 90 в’язнів. 22-25 червня
до в’язниці етаповано ще 18 осіб, яким інкримінували шпигунство на користь
німців, їх називали “шпіонами”. Серед ув’знених перебував і молодший син п.
Романовичів, якого затримали на вул. Перемиській, коли піднімав із землі уламок
снаряду т.зв. “шрапнелі”. Радянський патруль, що проходив вулицею прийняв його
за шпигуна. Декілька осіб доправили до в’язниці з т. зв. “горішних і долішних
німців”, теж звинувачуючи їх у шпигунстві. Двох осіб, п. Довгун заарештували за
те, що вони голосно розмовляли на горищі свого будинку на вул. Хирівській, коли
нею проходив патруль. Виявилося, що вони вийшли на горище, щоб забрати з бочки
рештки зерна, однак слідчий вважав, що вони переховували там німецького
шпигуна. Проте, п. Довгун були звільнені з в’язниці в ранішні години 26
червня завдяки викупу, переданого через деяких осіб, що співпрацювали з НКВС.
26 червня 1941 року у в’язниці могли перебувати
понад 90 осіб. Вночі 3 26 на 27 червня близько 9 год. вечора частину в’язнів
(близько 50 осіб) повантажили на машини ЗІЛ-5 і вивезли до Саліни в Ляцку, де
вони були замордовані. Решта 40 в’язнів були розстріляні пострілом в потилицю у
в’язниці. Під час виконання розстрілів на подвір’ї в’язниці на повних оборотах
працював двигун трактора, щоб заглушити крики і плач в’язнів і постріли.
Близько четвертої години ранку 27 червня радянські війська та вбивці з НКВС
залишили місто.
У ранкові години по Добромилю і околицях миттю
розійшлася звістка про вбивства у в’язниці. Люди стали відвідувати в’язницю,
двері якої як збоку Ринку так і зі сторони подвір’я були відчинені. Дехто,
зайшовши на територію в’язниці швидко вибігав з криками чи плачем від жаху,
інші ходили по камерах і сходах, шукаючи рідних або знайомих. Також і я з
братом Яном і товаришами Каролем і Він центом Когутами в обідні години зайшли
на територію в’язниці. Зайшовши туди ми побачили жахливе видовище. Коридори і
сходи в’язниці були залитіі кров’ю, на другому поверсі лежали останки двох
жінок, які були майже роздягнуті. Одна з них була сильно здута, очевидно,
вагітна. У камерах на другому поверсі, що теж були залиті кров’ю лежали трупи
ув’язнених, здебільшого по одному в камері. Вернувшись задніми сходами вниз на
подвір’я в’язниці ми побачили під цегляним парканом у невеликій викопаній ямі трупи
понад 30 в’язнів. Трупи лежали один над іншим і над ними роїлося хмара мух. Це
було жахливе видовище, якого, мабуть, не забуду аж до смерті.
Після виходу з тюрми ми побачили декілька фір із
свіжозбитими трунами, котрими приїжджали рідні, щоб забрати тіла помордованих.
У вечірні години 27 червня у місто з боку Папортна
увійшов невеликий відділ німецького війська. Наступного дня прибувало щораз
більше німців, а з ними і чимало кореспондентів, які відвідували і
фотографували в’язницю. Ці делегації відвідували також і Саліну, де також були
здійснені масові вбивства. Після організації т.зв. тимчасової влади і
української поліції 29 червня незідентифіковані чи невпізнані трупи були
похоронені на міському цвинтарі у спільній могилі з правого боку недалеко від
входу. Хочу зазначити що серед помордованих в’язнів на подвір’ї в’язниці врятувався
мужчина на прізвище Юзеф Крента, що був родом з Кальварії Пацлавської. Після
поранення у плече від пострілу солдата НКВС він впав у яму, а на нього відразу
впало ще кілька трупів. Після завершення розстрілів і втечі виконавців йому
вдалося вибратися з-під трупів, виповзти з ями, переповзти через паркан
в’язниці і дістатися за мур будинку, в якому знаходилася аптека п.
Калиновських. Після того, як вони оглянули його рани, нагодували і переодягнули
він подався до Кальварії. Діставшись дому, нікому нічого не розповідав і багато
років не повертався до пережитого.
Про вбивства у Добромильській в’язниці як і на
Саліні заборонено було говорити і після повернення радянських військ після липня
1944 року. Щораз частіше серед молодого покоління ходили розмови, що вбивства
здійснили німецькі війська чи Гестапо.
Добромиль у період від 28
червня 1941 до липня 1944 року
28 червня 1941 року німецькі війська увійшли в
місто. Після приходу і впорядкування справ, пов’язаних із вбивствами в тюрмі і
на Саліні було створено жандармерію, в склад якої увійшли також і українці.
Жандармерія, осідок якої був у будинку колишньої римо-католицької плебанії, де
раніш містилося НКВС, приступила до знищення осіб циганської, єврейської і
польської національності. Двоє чи троє поляків з Добромиля були ув’язнені в
Освенцімі. Цигани, які кочували у возах (таборах) над річкою Вирвою коло
молочарні були вигнані на жидівський цвинтар (Окописько), де були розстріляні і
там же похоронені.
У той же час населення єврейської національності
як з міста так із околиць примусово були зігнані до будинків, що знаходилися на
вул. Шевській (вулиця, що вела від пекарні Купішевського до будинку Кравцової)
де було створене гетто. Це місце було оточене колючим дротом як з боку Ринку
так і від річки Вирви і охоронялося жандармами, у тім числі й особами з
синьо-жовтими пов’язками на руках. Дві чи три родини польської чи української
національності, що мешкали на вул. Шевській були примусово переселені до
будинків, залишених євреями в іншій частині міста. Деякі євреї, що під час
переселення пробували тікати або поховалися на стрихах чи у пивницях були
розстріляні, а їхні трупи вивезені на Окописько і там похоронені в могилах,
викопаних євреями, приведеними з гетто. Один з євреїв, що помер, був привезений
на фірі з соломою господарем, котрий його переховував на міську торгову площу
біля стадіону над Вирвою і там викинутий, щоб німці не знали хто його
переховував. Весною 1943 року з гетто були виведені дві групи в’язнів приблизно
по 100 осіб, яких погнали на залізничну станцію, повантажили у вагони і
відправили ймовірно до Белзця. Особи, що залишилися (головно жінки і діти
близько 70 осіб) у вересні 1943 року разом з керівництвом гетто, на чолі якого
стояв добромильським лікар, прізвища якого не пам’ятаю, були виведені колоною
на поле позаду тартака Ліхтмана. Вишикувані над викопаною ямою вони були
розстріляні, вкинуті до ями, присипані землею і по їхніх тілах їздив якийсь
транспорт. Цю розправу я особисто спостерігав з гори з-за цвинтарного муру
разом з братом Яном і кількома товаришами. Пивниці будинків як вся територія гетто
після виведення останньої групи в’язнів були ретельно перевірені, а дві родини,
що там переховувалися відразу були розстріляні. Останньою була застрелена
молода єврейка, що мешкала з шефом Гестапо на прізвисько “Вілюс”. Він був
пострахом для місцевих жителів, часто його можна було зустріти, коли
прогулювався з великою вівчаркою від будинку Гестапо, що містився навпроти
жіночої середньої школи до казино на Гучку чи до будинку жандармерії. Єврейку
застрілив сам “Вілюс”, під час прогулянки поблизу нижньої частини жидівського
цвинтаря.
За декілька днів після ліквідації гетто у вересні
1943 до Добромиля з Передільниці двома автомашинами привезли кількадесят
в’язнів, ноги яких були закуті ланцюгами. Вони почали розбирати спершу дах а
потім стіни синагоги (божниці), а будматеріали вантажили на машини і вивозили
назад до Передільниці, де з нього будували барак для ув’язнених.
Після ліквідації євреїв почалося і більші
переслідування поляків. Польські жінки і чоловіки віком понад 18 років з міста
і околиць обов’язково мусіли з’явитися на розгляд комісії, що працювала в
будинку жандармерії і відправлялися на роботу до Німеччини. Комісія складалася
з німців і українців, тому 99% висланих на роботи, були поляками. З моїх
сусідів на роботи змушені були виїхати Христина і Станіслав Когути та Марія і
Яніна Довгун. По закінченні війни в 1946 р. вони змогли повернутися до
Польщі, проте оселилися поблизу Щеціна і Вроцлава. До нашого дому ще в березні
1942 року приїхала з Ярослава сестра моєї тітки Софія Божиняк, що також
повинна була їхати на роботу до Німеччини. Однак моя мати вирішила, щоб вона
приїхала до нас. Так вона переховувалась у нас з весни 1942 аж до осені 1943
року.
Господарі, котрі мали коней, змушені були
відпрацювати т. зв. “форшпан” при вирубці і вивезенні дерева з губицьких лісів,
що простягалися від Саліни аж до самого с. Пацлав поблизу Кальварії
Пацлавської. Дехто працював і в боневицьких лісах. Це були букові, дубові,
ялицеві і соснові дерева величезного діаметра. Вони вирубувалися у
важкодоступних місцях. Таку працю майже неможливо було виконувати влітку, тому
її виконували здебільшого взимку. Зрубані дерева перевозили на тартак Ліхтмана,
де їх розпилювали на дошки чи бруси і потім вивозили до Німеччини. Частину
деревини везли відразу на станцію, де вантажили у вагони і теж вивозили до
Німеччини. Крім того у зимовий час 1941-1944 рр. місцеві жителі працювали
на прибиранні снігу не лише в місті а й на дорозі з Перемишля через Добромиль
до Хирова. Цим шляхом проходив один із важливих напрямків забезпечення
німецьких військ, що воювали на сході. По цій дорозі часто проїжджали машини
німецьких військ, що рухалися на деревному газі т. зв. “хольцгазі”, що не були
пристосовані до руху по засніженій чи обледенілій дорозі. Тому вони часто під
гору, коло цвинтара, біля маєтку Жулавських чи коло церкви в Ляцку перекидалися
у фоси, по обидва боки від дороги. Аж приїзд транспорту на гусеницях дозволяв
продовжувати шлях. Ранньою весною 1942 як і 1943 рр. сильно докучав мешканцям Добромиля
голод. Люди шукали по полях картоплю, котра випадково залишилася восени,
збирали лободу, з якої разом з викопаною картоплею варили т. зв. “пальпу”. З
залишків муки варили “чир”, який їли з молоком. Для підсолодження
використовували мелясу з цукрового буряка. Після жнив понад 2/3 врожаю мешканці
змушені були віддати. За невиконання обов’язкових обсягів здачі люди наражалися
на ревізію “гранатової” поліції, котра ходила від хати до хати перевіряла
стодоли, спіжарки і обори і примусово реквізовувала знайдені залишки продуктів.
Заборонено було без дозволу різати худобу за винятком овець і кіз. Корови,
телята і свині ще з 1941 були обов’язково пронумеровані і зареєстровані. Вони
були віддані за письмовою заявою як обов’язкові поставки. Це ж стосувалося і
молока, де кожен власник мав чітко визначену кількість літрів молока, котрі
мусів віддати до пунктів збору. Через голод, що дошкуляв мешканці Добромиля і
околиць часто змушені були виїжджати в дальші околиці за продуктами.
Далі
буде.
Про автора
Тадеуш Пстронґ
народився 12 квітня 1932 року в місцевості Ляцко (тепер с. Солянуватка
поблизу Добромиля). Його дід Іван,
що працював на Саліні ковалем, створив у 1910 році власну кузню, де готував
учнів. У 1918 році дід залишає сім’ю, що на той час налічувала сім осіб, і
вступає до польського війська у Хирові. Бере участь у захисті військ генерала
Галлєра, що переміщаються з Кросна через Сянок, Хирів, Самбір до Львова на
допомогу львівським “орлятам”. Під час сутички коло Стар’яви був важко
поранений, де й помер і був похований. Інші предки автора також пов’язані з
Добромилем. Бабця зі сторони батька походила з родини Крвавичів, що мешкали у
Добромилі на “горішних німцях”, померла у 1937 р. Дідусь зі сторони мами
Петро Озур теж походив з Добромиля і працював на Саліні, його дружина Катарина
з дому Пеняж мешкала у Ляцку. Мати пана Тадеуша – Стефанія, з дому Озур, батько
– Юзеф Пстронґ. По закінченні війни і втрати східних земель Польщею пан Тадеуш
з родиною 15 травня 1945 р. переїжджають до Перемишля і оселяються у
близьких родичів на вул. Дружбацькій 9а. Тут разом з братом вчаться у середній
школі №5 на вул. Конарського. Батько в цей час працює в ковальській фірмі на
вул. Словацького навпроти цвинтаря. Після створення Державних машинних заводів
працює на вул. Монюшки, а згодом на вул. Ясінського. Бачачи, що повернення до
Ляцка стає неможливим батьки віддають репатріаційну картку і переїжджають до
Журавиці, займаючи дерев’яний будинок. Живучи там п. Тадеуш доїжджає до
загальноосвітньої школи ім. Ю. Словацького, а після здачі малої матури (9
клас), до Механічного ліцею на вул. Двірського. Після закінчення 8 класу під
час канікул його примусово в рамках допомоги армії організації “служба Польщі”
примусово висилають до трудового табору у місцевості Пачина коло Гливиць. Там він
працює на будові трамвайної лінії. Після здачі матури в 1957 р. отримує
направлення на роботу на підприємство “Мостосталь” в Забужі-Микульчицях в
управлінні Міністерства промислового будівництва. Спершу працює у відділі
головного механіка, яким керує інж. Маслонь зі Львова, згодом його переводять
на будівництво свердловини у шахті Радлін. По завершенні будови його переводять
на роботу у гуту Бобрек. Пізніше за власним бажанням переїжджає до Перемишля,
де працює у Спілці військового будівництва на вул. 29 листопада. Спершу працює
головним механіком а згодом дістає підвищення і його призначають директором
будівельної бази. У 1957 році Тадеуш Пстронґ одружується з Марією Влох, у них
народжуються дочка Тереза і син Кшиштоф. З 1967 року поселяються у Перемишлі,
спершу на вул. 3 Травня, а згодом на вул. Єпископа Глазера. Тут працює до 1
жовтня 1991 року, коли виходить на заслужений відпочинок. Після виходу на
пенсію цілком присвячується громадській роботі, виконуючи обов’язки заступника
голови Товариства приятелів Добромиля і регіону.
Немає коментарів:
Дописати коментар