УКРАЇНСЬКИЙ СЛІД У ЛІТОПИСНОМУ ЛЮБАЧЕВІ

Любачів – давньоруське місто, перша письмова згадка про яке міститься в Руському літописі під 1214 р. Містечко, розташоване на українсько-польському пограниччі, здавна було етнічно неоднорідним. Поряд з поляками тут проживали українці і жиди. Серед навколишньої сільської місцевості виразно переважало українське населення.

Панорама м. Любачів зі сходу [6].

Вже на початку ХІІ ст. в Любачеві проживало понад тисячу жителів, однак через часті війни і набіги татар, чисельність населення зростала повільно. У середині XVIII ст. на Ринку і навколишніх передмістях Любачева зафіксовано близько 200 помешкань, у яких за різними оцінками проживало 1100–1300 осіб. У 1880 р. у Любачеві (на території гміни) проживало 4225 жителів, з яких лише 22,8% римо-католицького обряду, 43,9% – греко-католиків, 30,8% жидівського віровизнання [7]. Перепис населення з 1921р. подає вже дещо інші дані. У Любачеві нараховують 917 житлових будинків, у яких проживає 5303 жителі. За віровизнанням розподіл такий: римо-католиків – 26,1%, греко-католиків 41,5%, жидів 32,3%. Однак, за поданою національністю розподіл населення дещо інший: поляків 56,4%, русинів-українців 39,2%, жидів 9,8%. Як бачимо до числа поляків зараховано більшість жидівського населення Любачева. Про докладність польської урядової статистики в Галичині не будемо тут зупинятися, однак навіть попри всю її тенденційність українців у місті поживало чимало.

Події Другої Світової війни цілком змінили національне і релігійне обличчя давнього міста. Вже немає у Любачеві жидів, зовсім мало залишилося українців. Однак, кожна з націй залишила сакральні і громадські споруди – сліди матеріальної культури свого народу. Залишили їх у Ярославі і українці.

У ранньому середньовіччі православний Любачів був пов’язаний з Володимирською дієцезією, заснованою перед 1086 р., а на початку ХІІІ ст. вже належав до Перемиського єпископства східного обряду. Як припускають дослідники правдоподібно вже в тих часах постала в Любачеві православна церква, однак ні факт її заснування, ні місце розташування не підтверджене в джерелах.

Першу підтверджену згадку про парафію східного обряду в Любачеві датують 1330 р., а вже у 1578–1589 рр. Любачів фігурує як центр деканату. Не викликає сумніву також те, що центром кожної парафії є храм. На жаль, не збереглося ніяких відомостей про найдавніші церкви Любачева. У візитаційних протоколах лише зберігся опис церкви, збудованої в Любачеві коштами парафіян у 1666 р. Як зазначають дослідники, це була дерев’яна святиня на кам’яному фундаменті, покрита ґонтами. Храм складався з трьох частин: до нави прилягали захристія і бабинець. Святиню вінчали два куполи, покриті бляхою. У середині храму знаходився вівтар Св. Миколая, однак найважливішим і найціннішим елементом внутрішнього оздоблення храму був іконостас. Більшість дослідників схиляються до думки, що його намалював художник-монах Іов Кондзялевич для монастиря у Щеплотах коло Грушева. Достеменно також не відомо коли і чому цей іконостас перевезли до Любачева, правдоподібно 1788 р., коли щеплотський монастир закрили. Тому його спершу розмістили у дерев’яній церкві і лише згодом у 1883 р. перенесли до нової мурованої церкви. Збоку від церкви була збудована дерев’яна дзвіниця. Все церковне подвір’я було обгороджене дерев’яним парканом.

У писемних джерелах зафіксовано появу в Любачеві ще одної церкви східного обряду Животворящого хреста. Появу цієї святині пов’язують з тривалим конфліктом поміж православними і уніатами, який тривав у Перемиській єпархії ціле XVII ст. Не відомо, однак, нічого про подальшу долю цієї святині, правдоподібно наприкінці XVIIІ ст. її розібрали.

Початок XX cт. приніс у Галичину чимало змін. Під час Першої світової війни Любачів опинився в центрі активних боїв. Понад 9 місяців тривала російська окупація міста. У  червні 1915 після жорстоких боїв місто захопили австрійські війська.

Бурхливим для українців Любачева виявився.1918 р. У лютому поляки провели велику маніфестацію перед будинком адміністрації, проходячи вулицями, де проживали українці, вони демонстрували їм і австрійським урядникам свою рішучість і силу заволодіти цією землею. Дещо пізніше свою маніфестацію провели і українці. Однак, згодом поляки захопили казарми, де розташовувалися австрійські солдати. Українцям через деякий час майже без кровопролиття вдалося повернути казарми, однак поляки встигли забрати звідти велику кількість зброї і амуніції. Восени 1918 р. сотник Юліан Головінський формує в казармах Любачева VI бригаду УГА, а хорунжий Стефан Франт стає комендантом Любачева. З проголошенням ЗУНР у Львові Любачів взяло під контроль українське військо на чолі з Фрідріхом Клює, колишнім хорунжим австрійської армії. Однак, скориставшись нерішучістю українців, поляки вже 12 листопада захопили Перемишль, 22 листопада Ярослав, а 26 листопада – Раву–Руську. Любачів і прилеглі терени ще деякий час залишалися українськими. 6 грудня після завзятого опору українське військо залишає Любачів чисельно переважаючому противнику. Комендант Стефан Франт вступив у бій з поляками, знаходячись у казармах. Правдоподібно, що там його застрелив поляк Ян Корнага. У навколишніх селах українці вперто продовжували захищати свою незалежність. Коменданта Франта поховали в селі Дахнові. Починаючи з 1922 р. двічі на рік могилу увінчували терновим вінком і національними прапорами [3].

Як і у більшості давніх містечок Галичини у центрі Любачева розташований Ринок, від якого на чотири боки розходяться вулиці. Між війнами були в Любачеві чотири головні вулиці: Міцкевича, Шашкевича, Замкова і Косцюшка. За часів передвоєнної Польщі у місті центральна площа і більшість центральних вулиць переважно були заселені жидами, які тримали там різні склепи-крамниці. Ринок у Любачеві був вимощений дрібним камінням, а посередині на підвищенні, подібно як у Ярославі, стояла у формі альтанки велика криниця-коловорот з досить чистою і смачною водою. На західному боці ринку до наших днів збереглася ратуша з годинником, тут розташовувалось повітове староство. До ратуші тісно примикали дві семикласні школи: хлопчача і дівоча. В обох школах викладовою мовою була польська і лише з другого класу двічі на тиждень викладали рідну мову і уроки релігії. На східному боці ринку розташовувалась єдина українська крамниця пана Козориса. За нею в малій вуличці розміщувалася приватна гімназія, де навчалося 12–15 українців. У цій гімназії працювало також троє викладачів-українців: професори Я. Манчалівський і Я. Ждан та катехит о. Ю. Горницький[1]. Українці переважно проживали на вул. Міцкевича й Шашкевича. На місці теперішньої станції прикордонників стояв будинок “Просвіти”, котрий згорів під час війни. Катехит о. Горницький брав активну участь в українському громадському житті. Його дружина Меланія була активним членом Марійської дружини. Разом з іншими представниками передвоєнної української інтелігенції Любачева: лікарями Іваном Полохайлом і Семеном Жуком, вони у воєнні і передвоєнні роки організовували і проводили культурну роботу, не лише громади але й цілого повіту [4].

Восени 1939 р. Любачів зайняли більшовики. Давні австрійські казарми займають прикордонні війська НКВД. Українське життя в місті завмерло і обмежувалося лише тим, що о. А. Козак[2] щодня правив тиху Службу Божу.

В неділю зранку 22 червня 1941 р Любачів захопили німецькі війська. Німецька влада одразу перенесла повіт з Любачева до Рави-Руської, залишивши в місті лише “Ляндкомісаріат” і німецьку жандармерію. Були заборонені більшість українських товариств, українці мали змогу лише зрідка проводити зібрання в ресторані Вахнянина. У місті натомість працювали центральні органи громади Любачів-село, де війтом працював українець Іван Назарко з Нового Села. Працювала також повітова молочарня і союз Кооперативи, що її очолювали Зенон Янківський, Василь Андрусів і Михайло Козій. З 10 липня 1944 р. через Любачів п’ять днів і ночей проходила в напрямку на Ярослав розбита німецька армія. 18 липня 1944 з Любачева на захід відійшов останній поїзд.

Радянські танкові з’єднання зайняли місто 21 липня 1944 р., а уже в жовтні більшовики організовують на Любачівщині відділи Армії Людової. У грудні до міста приходять додаткові відділи польського війська. У листопаді 1944 р. почалося переселення українців до УРСР. Як кінцеву дату добровільного переселення було встановлено 15 листопада. Однак переселити українців вдалося примусово аж у грудні 1946 р. В цей час комендантом Любачева був майор Петро Гордін. У лютому 1945 р. співробітники Любачівського УБ намагалися заарештувати о. А. Козака, однак його захистили розквартировані на плебанії радянські солдати – члени репатріаційної комісії. Перебуваючи під загрозою смерті (на плебанію вдерлися нападники і поставили до стінки о. Козака та його дружину, в останній момент їх врятував польський священик, якому нападники казали за це дякувати) о. Козак переїхав до УРСР. На кордоні біля с.  Куровиця родину пограбували польські прикордонники (забрали обручки, медальйони і стріляли над головою).

Цікава сторінка українсько-польських взаємин у Любачеві пов’язана із перенесенням туди осідку Львівської римо-католицької архієпархії. Після виїзду зі Львова і кількатижневого побуту в Перемишлі львівський римо-католицький єпископ Е. Базяк вибрав собі на місце осідку Любачів, тому що в цій околиці залишилося декілька парафій Львівської латинської архієпархії. Місцеве латинське духовенство, щоби приладити свій парафіяльний костел на катедру забрало всю кращу і багатшу утвар із місцевої зачиненої греко-католицької церкви. Також і під час приготування єпископської палати для єпископа Базяка не обійшлось без кривди греко-католиків. Деякий час по переселенню залишалися в Любачеві три монахині Згромадження Св. Йосифа, котрі провадили захоронку у власному гарному будинку. Латинський парох Любачева заявив сестрам, що магістрат призначив їхній дім на палату для єпископа. Монахині виїхали зі свого дому, який негайно зайняли польські сестри, а до вказаного латинським парохом дому греко-католицьких сестер не пустили. І тому вони змушені були шукати приміщення аж у Кракові на греко-католицькому приходстві. Однак архієпископ Базяк не зайняв на свою палату нашої захоронки, тільки іншу прукраїнську віллу на вул. Міцкевича, 85.

Парафіяльний будинок на вул. Міцкевича, 85 що слугував за єпископську палату Львівського архієпископа Є. Базяка (до виселення 1945–46 рр. належав українцям) [7]

Останнім українським священиком у Любачеві був О. Мирослав Мищишин[3]. Місцеве польське підпілля щонайменше чотири рази робило спроби його вбити, однак його оберігав тодішній уповноважений репатріаційної комісії інженер Володимир Чумаченко, який згодом і сам загинув від рук польських боївкарів. У грудні 1945 р. о. Мищишин був доставлений до репатріаційної комісії і згодом переїхав до Варшави. Наступного року він виїхав до США.

Як повідомляє о. канцлер Микола Грицеляк “13 грудня 1945 р. з Любачева виїхав останній транспорт з переселенцями до УРСР. У містечку залишилося близько 80 родин українців. Залишився також і о. М. Мищишин, якому завдяки тому, що він був громадянином США вдалося повернути забраний військом будинок. В Любачеві на тартаку в спіжарні якийсь час також мешкав о. Юліан Мацьків. До церкви в Любачеві ходить близько 80-ти осіб. Залишилися також три сестри-йосифітки, що жили разом з польськими сестрами. Греко-католицькі Богослужіння правляться лише в Любачеві”.

Український Любачів лежав у руїні, в місті залишилося лише близько 30 українців зі змішаних родин.

Парафіяльна церква Святого Миколая Чудотворця

Парафіяльна церква святого Миколая (збудована 1883 р. за проектом архітектора Василя Нагірного) з мурованою дзвіницею (перебудована в 1861 р.). Церква однокупольна, поділена на три частини, вистрій витриманий у візантійському стилі з ознаками неокласицизму. Поліхромію храму правдоподібно виконав наприкінці ХІХ ст. Антін Яблоновський. До середини 50-их рр. у церкві стояв іконостас XVII ст. роботи Івана Рутковича. Ця церква перед другою світовою війною обслуговувала близько 5000 вірних. Згідно шематизму за 1938 р. у Любачеві при парафіяльній церкві святого Миколая завідателем працював о. Іван Гошовський, а катехитом о. Юліан Горницький. У Любачеві до парафії належало 2940 осіб, крім того у с. Молодів – 1325, Лисі Ями – 650, Бургор – 120, Острівець – 50, Борова гора – 10. Після виселення українців церква декілька років стояла замкненою. Коли о. Степан Дзюбина звернувся до римо-католицького єпископа в Любачеві за дозволом на українські католицькі відправи в цій церкві то отримав відмову. Негайно після цього у 1956 р. поляки перетворили церкву на костел і створили в Любачеві другу римо-католицьку парафію. Всередині церкви збереглися цінні розписи з кінця ХІХ ст. Антона Яблоновського. Іконостас XVII ст. ймовірно ще з попередньої церкви, нині перебуває у кафедральній церкві в Перемишлі.

У 1956 р. заходи щодо відновлення греко-католицьких Богослужінь у церкві в Любачеві робили о. Василь Гриник і о. Мирослав Ріпецький, однак вони також виявилися безрезультатними через несприяння римо-католицької ієрархії. У 1978 р. в цій справі до примаса Польщі звертався о. Стефан Дзюбина. У 1984 р. з подібним проханням звертався о. Михайло Вудкевич. На початку 90–их рр. в с. Опака відбулося перше на терені Любачівщини греко-католицьке богослужіння, котре відправив о. Богдан Прах, який доїжджав з Ярослава.

Церква Святого Миколая Чудотворця,

побудована у 1883 за проектом Василя Нагірного [7].

У 1998 р. церква повернулася у власність греко-каоликів. З передвоєнного вистрою храму залишилась лише поліхромія і то з польськими написами та два бічні престоли: лівий – Богородичний без головної ікони і правий із зображенням страстей Христових. 18 грудня 1998 р. кафедральна парафія у Перемишлі передала до храму переносний іконостас роботи Стефанівського. На початку 1999 р. було збудовано новий престол, котрий 19 серпня 1999 р. урочисто поблагословив єпископ Іван Мартиняк. Сьогодні до парафії в Любачеві належить 15–20 осіб.

Новий іконостас церкви святого Миколая Чудотворця у Любачеві [7].

Цікавим є міський цвинтар, розташований при вул. Костюшка (напрямок на Горинець), на якому збереглися пам’ятники бруснянського виробу у формі лапідарію, мурована каплиця та хрест з ХІХ ст зі збереженими написами церковно-слов’янською мовою.

Незважаючи на складні і бурхливі події ХХ ст. та масове виселення українського населення у княжому Ярославі залишилася низка цікавих сакральних і громадських споруд – слідів матеріальної і духовної культури українців. Тому слід всіма силами популяризувати їхню історію серед молодого покоління українців. Найкраще це здійснювати шляхом організації туристичних поїздок до Ярослава і околиць, а також інших міст південно-східної Польщі, де також залишилися матеріальні сліди духовної і культурної спадщини українців.

1.                  Бородач В. Любачівськими шляхами / В. Бородач // Вісник Любачівщини. – Вип. 7. – 2002. – С. 16–27.
2.                  Kubrak T. Struktura i stan materialny parafii grecko-katolickiej w Lubaczowie w czasach nowożytnych / Tomasz Kubrak // Rocznik Lubaczowski. – t. XI–XII. – 2001–2003. – S.
3.                  Мандрик С. Стефан Франт – комендант Любачева / Софія Мандрик // Вісник Любачівщини. – Вип. 2. – 1996. – С. 51–54.
4.                  Микула В. Любачів перед Другою світовою війною / Володимир Микула, Василь Огірко // Вісник Любачівщини. – вип. 4. – 2000. – С. 31–33.
5.                  Тарапацький І. Коротка історія церкви в Любачеві / Іван Тарапацький // Вісник Любачівщини. – Вип. 9. – 2003. – С. 18–20.
6.                  Портал ФотоПольща. – Електронний ресурс. – Режим доступу: http://jaroslaw.fotopolska.eu.
7.                  Słownik geograficzny królestwa polskiego i innych krajów slowianskich [Електронний ресурс] / red. F. Sulimierski, B. Chlebowski, W. Walewski. Warszawa, 1880-1902. – Режим доступу : http://www.mimuw.edu.pl/polszczyzna/SGKPi/.

---

[1] О. Юліан Горницький (2.05.1894–26.08.1965) народився у м. Рава-Руська у сім’ї священика. Там він здобув і початкову освіту, а згодом навчався у духовній семінарії у Перемишлі. У 1920 р. його було висвячено і до 1939 р. він працював парохом у с. Куровиця. Перша радянська окупація застала його в Любачеві, однак вже у 1940 р. він переїхав на парафію до Олешич. 22 липня 1944 р. о. Горницький був змушений з сім’єю переїхати на Львівщину.

[2] О. Анатоль Козак (13.07.1883–27.08.1973) народився у с. Синявка Чесанівського повіту. Початкову освіту здобув у 1901 р. в Академічній гімназії у Львові. У 1905 р. закінчив духовну семінарію у Перемишлі і  був висвячений з рук єпископа К. Чеховича. У 1914 р. заарештований австрійською владою і ув’язнений у Талєргофі. У 1945–1948 рр. – настоятель парафії у Яворівському р–ні Львівщини. У 1948–1961 рр. – настоятель парафії Воскресіння у Винниках. Помер у Львові в 1973 р., похований на Янівському цвинтарі.

[3] О. Мирослав Мищишин (26.11.1913–23.02.1980) народився у Детройті (США). Початкову освіту здобув у гімназії в Перемишлі, там же і закінчив духовну семінарію. У 1939 р. був висвячений з рук єпископа Й. Коциловського. У грудні 1945 р. о. Мищишин переїхав до Варшави, а наступного року виїхав до США.

УКРАЇНСЬКИЙ СЛІД У КНЯЖОМУ ЯРОСЛАВІ

Ярослав займає почесне місце серед давніх історичних міст сучасної південно-східної Польщі. Його історія починається в першій половині ХІ ст. коли київський князь Ярослав Мудрий збудував на лівому березі Сяну неприступний оборонний замок, називаючи його своїм іменем. Протягом багатьох століть твердиня виконувала важливе завдання охорони українсько-польського прикордоння.

Вигляд Ярослава у XVI ст. [2].

Здавна Ярослав був багатонаціональним містом. Тут мирно проживали поляки, українці, жиди та інші народи. Перед початком Другої світової війни у Ярославі налічувалось 1800 будинків, у яких проживало близько 20 тис. жителів. За віровизнанням понад 52% жителів вважали себе римо-католиками, 13,9% – греко-католиками, 32,9% – жидами. Події Другої Світової війни цілком змінили національне і релігійне обличчя давнього міста. Вже немає у Ярославі жидів, зовсім мало залишилося українців. Однак, кожна з націй залишила сакральні і громадські споруди – сліди матеріальної культури свого народу. Залишили їх у Ярославі і українці.

Коли в Ярославі збудовано першу українську святиню і де саме вона стояла, встановити неможливо – бракує для цього переказів й писемних історичних джерел. Відомо, що під час другого походу на захід (1030–1031 рр.) князь Ярослав Мудрий заснував на пагорбі Св. Миколая (нині Бенедиктинський) укріплене селище, яке назвав своїм іменем, визначивши йому роль прикордонного оборонного міста. Історик Микола Андрусяк схиляється до думки, що перший храм тут міг бути присвячений Св. Миколаєві, бо ж і сам пагорб назвали ім’ям цього святого, якого дуже почитали на Русі. У літописних згадках з ХІІІ і наступних століть про релігійне життя Ярослава нічого не говориться, однак є відомості, що в цю пору Ярослав був добре укріпленим і стратегічно важливим оборонним містом.

Після того, як у 1375 р. князь Владислав Опольський перемістив місто з пагорба на нинішню територію, в його центрі (де нині стоїть парафіяльний костел), була побудована дерев’яна церква. Вона стояла на давньому цвинтарищі – “Холмі”, де ймовірно були похоронені руські лицарі, що полягли в битвах у ХІІІ ст. При цій церкві понад 200 років діяла міська парафія. У 1580 р. власник Ярослава Ян Костка наказав перенести цю церкву на передмістя Гарбарі, а на її місці постали костел та перша в Галичині єзуїтська колегія, у якій згодом вчився Богдан Хмельницький. Згадана церква простояла на Гарбарах до 1630 р. В 1634 р. на її місці збудували дерев’яну церкву Воздвиження чесного хреста. Напередодні першої світової війни церкву розібрали для консервації та відновлення, однак під час воєнних дій російські солдати спалили дерево з неї у польовій кухні. По храмові зосталися лише знімки та інвентаризація, яку зробив архітектор Мечислав Добжанський. Протягом кількадесяти років українці Ярослава не мали своєї церкви у місті, а належали до парафії Успіння Богородиці на руському передмісті.

Дерев’яна церква Воздвиження Чесного хреста на Гарбарах, знищена 1917 р. [6].

Наступний власник Ярослава князь Олександр Острозький у 1596 р. дозволив українцям збудувати церкву Преображення Господнього (Спаса). Стояла вона ймовірно на перехресті вулиць Руської (тепер Спитка) і Люблінської. Церква була дерев’яною і простояла до кінця XVI ст. При церкві також діяло братство, яке клопотало перед власниками міста про побудову нової мурованої церкви для українців.

Більша частина українців Ярослава у 1670–1685 рр. приступила до унії, визнавши зверхність тогочасного уніатського єпископа Івана Малаховського, що перебував тоді у місті, і зорганізувалися у братство Богоявлення. Ця подія мала для мешканців дуже позитивні наслідки. У 1692 р. українці отримують право займати пости і становища на рівні з поляками. Це було також наслідком прийняття унії у 1691 р. перемиським єпископом Інокентієм Винницьким.

У 1688 р. українці отримали від власника частини міста Юзефа-Кароля Любомирського дозвіл на будову нової церкви і на початку 90-их рр. була збудована церква Богоявлення. З цієї церкви зберігся донині дзвін, який вилили у Гданську у 1699 р. (нині він перебуває у музеї в Ярославі). У 1741 р. у церкві здійснено невеликий ремонт. Правдоподібно після побудови нової мурованої церкви стару дерев’яну розібрали.

Конкафедральна Церква Преображення Господнього

Обидва братства виклопотали у власників міста дозвіл на будову нової мурованої церкви, і 4 червня 1717 р почали її будувати на старих фундаментах замку Костків та Острозьких, який в той час уже перебував в руїні. Однак коштів спершу не вистачало, бо до 1742 р. стіни вимурували лише на кілька метрів у висоту. У 1743 р. за кошти війта, а згодом бургомістра Іллі Вапинського будова значно пришвидшилася. 

Ілля та Пелагея Вапинські – головні фундатори ярославської святині

(портрети з музею у Ярославі) [3].

Незважаючи на те, що будівельних робіт ще не було завершено, перемиський єпископ Онуфрій Шумлянський 17 серпня 1747 р. посвятив церкву. У 1754 р. її поштукатурили, а згодом завершили куполом, який покрили ґонтами. Цього ж року головно за кошти Вапинських інтер’єр церкви оздобили поліхромією, виготовили іконостас і бічні вівтарі. Збудована церква була однонавовим храмом з куполом у стилі рококо. Біля неї стояли священичий дім, господарські будинки та мурована дзвіниця у якій були чотири дзвони з попередньої церкви Богоявлення.

Окрім пожертв на побудову й обладнання церкви Вапинські створили фундацію, кошти з якої призначались на утримання священиків. Князь Август-Олександр Чарторийський затвердив цю фундацію і приєднав до міської церкви приміську парафію Успіння Богородиці. Таким чином утворено собор, до складу якого увійшло семеро духовних осіб. Ці права собору князь Чарторийський затвердив у 1786 р. У травні 1784 р. закінчену будову церкви посвятив тодішній перемиський єпископ Максиміліан Рилло. У 1779 р. в міській управі Ярослава укладено акт заснування нової фундації для ярославської святині. Кошти на її створення надала родина міського депутата Василя Затварницького. Окрім Вапинських, Затварницьких у документах трапляються й інші прізвища доброчинців, що для нової церкви купували і дарували ікони, літургійний посуд та інші потрібні речі.

Мурована церква Преображення до перебудови в 1907 р. [3].

Після Йосифінських реформ у житті ярославської парафії відбулися зміни. Військо зайняло і поруйнувало приміську церкву Успіння. Під час наполеонівських воєн уряд забрав найцінніші речі з міської церкви. Убогішою стала і фундація Вапинських, тому від 80-их рр. XVIII ст. і до початку Першої світової війни при парафії працювало лише двоє чи троє священиків. У ХІХ ст. українці Ярослава увійшли з однією міською парафією, яка охоплювала місто і передмістя з дочірнею церквою св. Онуфрія на Гарбарах та літургійною каплицею по давній церкві Успіння на руському передмісті.

Проте число вірних постійно зростало, особливо з поширенням культу ікони Пресвятої Богородиці, тому наприкінці ХІХ ст. почали з’являтися думки про необхідність перебудови і розширення церкви. У 1902 р. парох о. Іван Хотинецький розпорядився опрацювати проект і кошторис перебудови, який 1907 р. виконав архітектор Мечислав Добжанський. Розбудовою храму зайнявся вже наступний парох о. Кипріян Хотинецький, засновник товариства “Руська бурса св. Онуфрія”, яке в 1902–1904 рр збудувало великий дім, призначений на гуртожиток для українських учнів. Розбудова храму тривала п’ять років: добудували дві бічні нави, розширили сам храм на величину хорів, на верхівці фронтону встановили велике розп’яття роботи скульптора Оркусевича. Всередині храм розписав відомий художник Михайло Бойчук. Розбудований і відновлений храм посвятив 27 жовтня 1912 р. перемиський єпископ Костянтин Чехович.

Отець-канонік Кипріян Хотинецький [3].

Під час першої світової війни церква зазнала деяких втрат: забрано дзвони, понищено бляху на покрівлі, пооббивано стіни. У 1917 р. визначною подією для мешканців Ярослава став приїзд Андрея Шептицького, котрий через Відень повертався із заслання в Росії.

Вітання митрополита Шептицького на залізничній станції в Ярославі [6].

За часів передвоєнної Польщі при церкві активно діяли братства св. Онуфрія та Пресвятої Богородиці. Пароху активно допомагали о. Володимир Дуб, о. Юрій Кікта, о. Степан Гриневецький, о. Карло Гасько. У 1938 р. у парафії було 4477 віруючих, належало кілька будинків і понад 30 га ґрунту.

За часів німецької окупації у Ярославі перебував єпископ-помічник Григорій Лакота (єпископ Йосафат Коциловський перебував тоді у Перемишлі в СРСР). У той час у місті виходила газета “Ярославські єпархіальні відомості”, діяла низка українських товариств та організацій. У липні 1944 р. при переході фронту святиня була трохи пошкоджена внаслідок обстрілу. 15 березня 1945 р. при храмі засновано хресну дорогу.

Зовнішній вигляд церкви Преображення після відновлення 1987–1988 рр. [7].

Однак, вже у квітні-травні 1945 р. ярославські душпастирі були примусово виселені на Радянську Україну. Саму ж церкву в липні 1945 р. перейняв латинський декан о. Владислав Опалінський і вона слугувала за костел для дітей та молоді. У травні 1966 р. церкву остаточно закрили і передали у розпорядження міської влади. Частину церковного майна передали до музеїв Перемишля, Ланцута і Ярослава. В церкві проведено невеликий ремонт, спершу планували влаштувати там музей ікон, згодом склад взуттєвих виробів. Однак у 1975 р. роботи припинено, а церква зазнала подальшого спустошення і руйнування.

Починаючи з кінця 50-их рр. українці греко-католики докладали зусиль щодо відновлення парафії у Ярославі. Від 1956 р. богослужіння східного обряду відправлялися в бічній каплиці парафіального латинського костелу св. Івана. Протягом кількадесяти років це було єдине місце північніше Перемишля, де відправлялися греко-католицькі богослужіння. У 1982 р. заходи щодо передачі йому церкви Преображення розпочав римо-католицький парох Ярослава о. Броніслав Філя. У 1985 р. він отримав дозвіл і перейняв церкву. Два роки по тому у квітні 1987 р. церкву повернули греко-католикам. Після прибирання і провізоричного приготування храму до Літургії 7 червня 1987 р. вперше після 42 років у храмі о. Теодор Майкович і о. Борис Балик відправили перше Богослужіння.

У 1988 р. греко-католики Ярослава урочисто святкували 1000-ліття хрещення Русі-України. З цієї нагоди на лівій стіні храму вмурували пам’ятну таблицю, а перед входом встановили місійного хреста. У 1987–1988 р. у храмі проводились інтенсивні відновлювальні будівельні роботи: зміцнено стіни, відновлено фасад і дах, церкву покрито новою бляхою. У 1990–1993 рр. відновлено поліхромію, покладено нову підлогу й огороджено подвір’я церкви. Віднова сталася головно за кошти колишніх мешканців Ярослава, об’єднаних у товаристві ЯРОКЗА (осідок у м. Чикаго).

Внутрішнє оформлення церкви Преображення після відновлення 1990–1993 рр. [7].

У 1990 р. настоятелем храму став о. Богдан Прах, який відправляв Богослужіння також і в інших близьких селах, де залишилися греко-католицькі храми. Відновлену церкву урочисто посвятили перемиський єпископ Іван Мартиняк, коломийський єпископ Павло Василик за участі перемиського латинського єпископа-помічника Стефана Москви.

Приміська церква Успіння Матері Божої (фрагмент).

Церква Успіння на Руському передмісті (сучасна вул. Чеслави Пузон) існувала вже в 1520 р. Біля неї обладнали лікарню для вбогих хворих. Церква спершу була дерев’яною і невідомо, коли спорудили мурований храм. Вона до 1776 р. була парафіяльною, до якої належали окрім заселеного здебільшого русинами-українцями руського передмістя ще й деякі підміські села. Цього ж року після приєднання до міської парафії Преображення вона стала дочірньою.

Східніше від церкви збудували приходський дім та господарські будинки пароха, прицерковну школу для дяка, дім церковного братства і невеликий лікарняний будинок. З південного боку був великий церковний сад, що простягався аж до оборонного міського валу і з півдня відокремлював Руське передмістя від Краківського. Вже у XVII ст. ця церква була багато устаткованою.

Як зазначає о. Іван Санчиц у 1879 р. саме у цій церкві перебувала нинішня ярославська чудотворна ікона й “уже там прославилася багатьма чудами”. При церкві Успіння щонайменше два рази в році відбувалися велелюдні відпусти: на свято Успіння (28 серпня) і на Покрову (14 жовтня), що їх з розмахом організовувало церковне братство.

Поблизу церкви містився старий парафіяльний цвинтар, на якому споконвіку хоронили українців. Регулярні поховання там відбувались до 1880 р, а востаннє, у 1915 р. там похоронили німецьких солдатів. На цьому цвинтарі спочивають тлінні останки багатьох ярославських парохів. На жаль, після Другої світової війни цвинтар було ліквідовано: могильні горбки зрівняно, пам’ятники скинуто в раніше підготовлену яму. На місці цвинтаря створили парк, який існує до сьогодні.

Давня церква Успіння Богородиці (перебудована під каплицю)

У 1789 р. австрійський уряд завдав приміській церкві Успіння значної шкоди. Її перетворили на склад пороху, знищили притвор і головну наву і врешті уряд продав її на аукціоні. Однак, заходами тодішнього пароха церкви Преображення о. Антона Риботицького храм вдалося викупити. Було проведено ремонт понищених мурів, храм значно зменшили і перетворили на літургійну каплицю. У 1838 р. вдалося відновити інтер’єр каплиці. У 1937–1938 рр. відомий ярославський художник о. Карло Гасько відновив поліхромію каплиці, яка збереглася до наших днів. У 1960-их рр. каплицю почали розбирати, однак зважаючи на протести мешканців міста роботи було припинено.

Чудотворна ікона “Милосердя двері”.

У наукових публікаціях можна знайти різні відомості щодо створення почитуваного у Ярославі образу Пресвятої Богородиці. Автор книжки “Дещо о історії міста Ярослава”, о. Юрій Кікта вважає що вона появилась ще в княжу добу. Подібну думку висловлює відомий польський краєзнавець, автор багатьох туристичних путівників Мечислав Орлович. Інші дослідники відносять виникнення ікони до XVII ст. Встановлено лише, що ікону неодноразово перемальовували. У писемних джерелах збереглися відомості про те, що на зламі XVII–XVIIІ ст. ікона перебувала у приміській церкві Успіння. Ймовірним видається що її перенесли в новозбудовану церкву Преображення в день її посвячення 17 серпня 1747 р.

У 1779 р. тодішній перемиський єпископ Іван Ступницький прикріпив до ікони корони. Під час наполеонівських воєн з ікони зняли дорогоцінну срібну ризу, давши парафії взамін “безвартісні облігації”. У 1890 р. парох о. Іван Хотинецький придбав для ікони нову срібну ризу, яку 1912 р. замінили на нову латунну-позолочену, яку придбав парох о. Кипріян Хотинецький. 22 листопада 1912 р. Апостольська столиця офіційно визнала ікону Пресвятої Богородиці при ярославській церкві Преображення чудотворною.

Чудотворна ікона Ярославської Богородиці “Милосердя двері” [7].

У міжвоєнний період найбільші урочистості за участю чудотворної ікони відбувалися в 1929 р. Тоді в Ярославі величаво відзначали 150-річчя апостольського послання Папи Пія VI і зібраним вірним урочисто проголосили, що єпископська консисторія у Перемишлі почала клопотання перед Апостольською столицею про коронування ярославської ікони. Однак до початку Другої Світової війни коронацію здійснити не вдалося.

Після виселення греко-католиків ікона до 1974 р. перебувала у зачиненій церкві, потім у 1977 р. її передали до ярославського музею. Згодом ікону передали на дослідження до Академії мистецтв у Варшаві звідки вона повернулася до Яроcлава аж у 1986 р. На початку 1993 р. ікона була передана греко-католицькій громаді і поміщена на давньому місці культу в церкві Преображення.

Цього ж року перемиський єпископ Іван Мартиняк поновив приготування до коронації ікони. Ярославський парох через єпископа передав до Апостольської столиці обширну і документально підтверджену заяву з проханням про коронацію і влітку 1995 р. з Ватикану надійшла позитивна відповідь. Тоді ж і зародилася думка провести у Ярославі в 1996 р. церемонію коронації ікони й поєднати її зі святкуванням 400-ліття Берестейської унії. Після довгих дискусій рада міста дала згоду на спорудження вівтаря і проведення головного Богослужіння в центральній частині міста перед ратушею.

На урочистості присвячені коронації ікони 16–18 серпня 1996 р. зібралися прочани з усієї Польщі. Кільканадцять автобусів з паломниками прибули із України, головно від товариства “Надсяння”. Свято удостоїли своєю присутністю загалом 35 римо-католицьких і 11 греко-католицьких єпископів з Польщі, України, Хорватії, Франції. Відтоді ярославська святиня стала головним марійським паломницьким центром греко-католиків у Польщі. Вона також належить до найпопулярніших місць почитання Богородиці у всьому світі. У серпні 2011 р. відзначалося 15-ліття коронації Ярославської Богородиці, яке теж мало дуже урочистий характер. У 2015 р. на прохання Папи Римського Франциска ікона Богородиці “Милосердя двері” офіційно відкривала ювілейний рік милосердя у всій Католицькій церкві, що є особливим знаком для України.

Державна гімназія з українською мовою викладання у Ярославі

Неповторну сторінку в українське життя Ярослава та історію української національної освіти вписала державна українська гімназія з українською мовою викладання у Ярославі. Заснування цієї гімназії слід пов’язати із заходами проф. Омеляна Бачинського, що працював урядовцем у відділі культури та науки при Ґенерал-ґубернаторстві та проф. Євгенові Форостині, згодом першому директорові цієї гімназії.

Спершу німецька влада дозволила відкрити випускні курси і відразу 20 травня 1940 р. почалося навчання у двох відділах за математично-природничою і гуманістичною програмами. Курси відбувалися у будинку давньої польської гімназії і через три місяці закінчилися випускними екзаменами (всього зголосилося 156 кандидатів). Звіт з цих курсів дав змогу Українському Допомоговому Комітету, заснувати у Ярославі державну гімназію з українською мовою викладання. Гімназія була повною восьмикласною гуманістичного типу і працювала аж до приходу більшовиків 23 липня 1944 р. За цей час відбулося чотири випуски, а число випускників сягнуло понад 500 чоловік. Гімназія провадила окремі гуртожитки для дівчат і хлопців, при ній діяв добрий хор (керівник Володимир Мелех), працювала бібліотека, силами молоді влаштовувалися спортивні змагання та туристичні подорожі.

У червні 1941 р. під час наступу на схід німецька влада мобілізувала на перекладачів для армії майже усіх професорів гімназії, однак поступово більшість з них повернулася додому до учительської праці. Тоді директором гімназії став відомий педагог і науковець проф. Маркіян Терлецький, який очолював її аж до евакуації в 1944 р. В учительському складі гімназії працювали здебільшого вчителі з колишньої української гімназії у Перемишлі.

Управа і персонал Українського Допомогового комітету в Ярославі, 1940 р.

крайній справа в першому ряді директор гімназії проф. Маркіян Терлецький [6].

При гімназії діяли інтернати, в яких розміщалися учні з-поза Ярослава. Результатом досить доброї підготовки української молоді в гімназії став факт участі багатьох колишніх гімназистів в УПА чи дивізії “Галичина”. Багато з них віддали найбільшу жертву – своє юне життя за наші найвищі національні ідеали.

Будинок української гімназії у Ярославі на вул. Святого Духа

(тепер технічна і загальноосвітня школа імені Степана Банаха) [5].

Гімназія розташовувалась спершу в кімнатах УДК в Ярославі а згодом в будинку колишньої польської гімназії. Це був гарний триповерховий будинок з широкими коридорами. Тут гімназія займала партер і перший поверх будинку, а на другому містилася Українська торговельна школа. Приміщення гімназії було досить добре, школа була добре освітлена, мала водопровід, електрику, газ, спортивний зал і спортивний майданчик позаду будинку. Однак, тому що весь другий поверх займала торговельна школа, відчувався брак приміщень для лабораторій і кабінетів, а всі книги були згромаджені в одному приміщенні, що не давало змоги користуватися ними як слід.

Незважаючи на складні і бурхливі події ХХ ст. та масове виселення українського населення у княжому Ярославі залишилася низка цікавих сакральних і громадських споруд – слідів матеріальної і духовної культури українців. Тому слід всіма силами популяризувати їхню історію серед молодого покоління українців. Найкраще це здійснювати шляхом організації туристичних поїздок до Ярослава і околиць, а також інших міст південно-східної Польщі, де також залишилися матеріальні сліди духовної і культурної спадщини українців.

Література:

1.      Готфрід К. Ілюстрований путівник по Ярославу з планом міста / Казимир Готфрід. – Ярослав, 1937. – 61 с.

2.      Орлович М. Ярослав, його минуле і пам’ятки (ілюстрований путівник) / Мечислав Орлович. – Львів-Варшава, 1921 – 140 с.

3.      Прах Б. Милосердя двері. Чудотворна ікона Ярославської Богоматері / Богдан Прах. – Львів, вид-во УКУ, 2016. – 166 с.

4.      Туристичний план міста Ярослава. 1:15000. – Центр культури і промоції в Ярославі; СП “Європілот”, 2015.

5.      Ярославська гімназія 1940–1944 р. Книга пам’яті з нагоди 50-річчя останньої матури. – Львів, 1994. – 175 с.

6.      Ярославщина і Засяння 1031-1947. Історично-мемуарний збірник / ред.-упор. Мирослав Семчишин. – Нью-Йорк–Париж–Сідней–Торонто, 1986. – 797 с.

7.      Портал ФотоПольща. – Електронний ресурс. – Режим доступу: http://jaroslaw.fotopolska.eu.

УКРАЇНСЬКИЙ СЛІД У КНЯЖОМУ ПЕРЕМИШЛІ. САКРАЛЬНІ СПОРУДИ

Місто Перемишль належить до вибраного грона найстарших і найкрасивіших міст сучасної Польщі. Його понад тисячолітня історія сприяла збереженню великої кількості унікальних пам’яток. Місто, розташоване у підніжжі Карпат, володіє незабутніми пейзажами вузьких вулиць, вікових будов і веж давніх костелів. За даними Воєводського статистичного уряду в Жешуві, сучасний Перемишль – друге після центру воєводства місто на правах повіту у Підкарпатському воєводстві (площа понад 46 км²). У 2014 р. у Перемишлі проживала 63 441 особа.

Перемишль на рисунку Брауна й Гогенберга, 1618

Однак, протягом своєї історії Перемишль, як і більшість галицьких міст, не був чисто польським містом.

Перепис населення від 31 грудня 1880 р. налічував у Перемишлі 1208 житлових будинків, у яких проживало близько 22 042 жителів. За віровизнанням у місті проживали римо-католики 43,4%, греко-католики 33,8%, 34,7% жидів, 0,5% представників іншого віровизнання. Станом на 30 вересня 1921 р. у Перемишлі налічувалось 2602 будинки, у яких проживало 47958 жителів. Розподіл жителів за віровизнанням такий: 45,7% римо-католики, 15,5% греко-католики, 24,7% жиди. Здавна Перемишль був осідком єпископів римо-католицького і греко-католицького обряду. Події Другої Світової війни цілком змінили національне і релігійне обличчя давнього міста. Вже немає у Перемишлі жидів, зовсім мало залишилося українців. Однак, кожна з націй залишила сакральні споруди – сліди матеріальної культури свого народу. Залишили їх у Перемишлі і українці.

Як зазначає єпископ-помічник Григорій Лакота, найдавніша церква східного обряду у Перемишлі, збудована з тесаного каменю, стояла на старому княжому замку вже в ХІ ст., а може й раніше. Король Владислав Ягайло близько 1412 р., будучи в Перемишлі, передав її на латинський костел, як це описує польський історик Ян Длугош, а в 1470 р. її розібрали. Нову муровану церкву збудували коло 1540 р. і простояла вона аж до 1780 р. Про її вигляд довідуємося з акту канонічної візитації, проведеної перемиським єпископом Атанасієм Шептицьким в 1767 р.

Престольна церква св. Івана Хрестителя, збудована близько 1540 р., стояла недалеко львівської брами, на місці, що біля нього сьогодні стоїть міська годинникова вежа (Музей дзвонів і файок.). У церкві був кивот з мощами та трираменний ручний хрест з перцевого дерева, дарунок модавського господаря Олександра і його дружини Роксанди з 1557 р., а також київські єпитрахилі – дарунок Богдана Хмельницького, як про це свідчать о. Никорович у шематизмі єпархії за 1879 р. та о. А. Петрушевич у “Сводній літописі”.

Київські єпитрахилі, даровані перемиській катедрі Богданом Хмельницьким у 1631 й 1650 рр. та трираменний хрест, дарунок молдавського господаря з 1557 р. [5].

Ця церква наприкінці ХVІII ст. перебувала у фатальному стані, так що постала необхідність будови нової церкви. На цю ціль єпископ призначив кошти, зібрані за часів свого попередника, єпископа Онуфрія Шумлянського, збирані на будову духовної семінарії. Спершу А. Шептицький вирішив збудувати вежу-дзвіницю і в 1776–1776 рр. її збудували. Будову провадив кафедральний парох о. Василь Ганчаківський[1].

До будови нової церкви А. Шептицький приступити не встиг, бо в 1779 р. помер. Цього ж року стару церкву розібрали і почали приготовляти для будівництва нової цеглу і вапно. Проект нової церкви створив уже наступний перемиський єпископ Максиміліан Рило.

Проте, несподівано наступила зовсім інша розв’язка цієї важливої і невідкладної справи. Цісар Йосиф ІІ, перебуваючи 1781 р. особисто у Перемишлі довідався про потребу кафедральної церкви для греко-католиків. Губернія згодом повідомила листом перемиське духовенство, що цісар має намір передати греко-католикам церкву й колегію по єзуїтах (сучасна кафедральна греко-католицька церква). Однак, між духовенством переважила думка щоби домагатися передачі колишнього костелу оо. Кармелітів. Тому цісар надвірним декретом з 24 квітня 1784 р. призначив на кафедральну церкву монастирський костел св. Терези, а їхній монастир на резиденцію єпископа і кафедрального духовенства.

Перемиське духовенство ще пробувало довести необхідність побудови парохіальної церкви у Перемишлі, проте отримало відмову. Цим же листом було повідомлено, що 13 серпня 1784 р. відбудеться ліцитація площі й матеріалів старої церкви.

Зовнішній (з добудованою банею) та внутрішній вигляд обновленої греко-католицької кафедральної церкви у Перемишлі [5].

Призначений цісарем на престольну церкву храм кармелітів босих збудував у 1630 р. подільський воєвода Мартин Красіцький за планами італійського архітектора Галєаццо Апіані. Храм романської структури, збудований з твердого матеріалу у вигляді хреста.

Перше Богослужіння у греко-католицькому обряді відправив архипресвітер о. Андрій Якубинський[2]. 5 липня 1785 р. Після передання церкви появилася необхідність побудови дзвіниці. Збудували її з дерева цього ж року, однак вже у 1829 буря її сильно пошкодила, а у 1834 вона остаточно розвалилася. У 1837–1841 рр. збудували нову муровану дзвіницю і вкінці квітня 1841 р. повісили на ній дзвони зі старої вежі. У ці ж роки змінено на сучасний доступ до церкви (раніше були 76 дерев’яних незручних сходин).

До повної обнови церкви вдалося приступити щойно у 1880 р. під проводом крилошанина о. Юзичинського. Реставрацію почали від даху, було вирішено замість маленької вежі спорудити одну велику баню. План і кошторис на неї зробив будівничий Іван Лапинський (22.03.1880 р.). Наступного 1881 р. о. Юзичинський запросив з Відня архітектора Карла Кеніґа (König) з метою оглядин кафедральної церкви і розробки проекту її обнови. Проф. Кеніґ розробив проект, вибрав фірми і митців. 4 статуї при вході до церкви виконав львівський скульптор Юліан Марковський.

Перемиську кафедральну церкву св. Терези обновили справді величаво, так що, щодо внутрішнього оформлення її вважали найкращою в Галичині. Храм кармелітів був престольною церквою аж до масового переселення українців з Перемишля відразу по закінченні Другої світової війни.

Вхідні сходи до перемиської катедри. На балюстраді скульптури св. Василія Великого, Івана Златоустого, Кирила й Мефодія (автор Юліан Марковський) [5].

Найважчі часи настали для українців у Перемишлі після приходу більшовиків у 1944–1946 рр. У 1945 р. уряд комуністичної Польщі проводить масове виселення українців з Посяння й Лемківщини до СРСР. 26 червня 1946 р. польська поліція насильно виселяє з Перемишля єпископа Йосафата Коциловського і передає його в руки НКВД. Слідом за цим єпископська палата і кафедральна церква з усім устаткуванням, старовинними портретами єпископів і унікальним архівом упродовж трьох днів була спеціально виставлена на грабунок місцевим населенням. Згодом до СРСР було вислано єпископа-помічника Григорія Лакоту і переважну більшість духовенства. Єпископ Коциловський помер 17 листопада 1947 р. у православному монастирі під Києвом (де був організований концтабір), а Г. Лакота в 1953 р. у таборі коло Воркути. Так перервалася українська історія княжого Перемишля. Ці події детально описує монахиня Василія Сивч у книзі споминів “Останні дні українського Перемишля”.

Вже у 1946 р. до монастиря і костелу повернулися ченці-кармеліти. Однак, внаслідок посилення боротьби проти духовенства у комуністичній Польщі костел і монастир перейшов у державну власність згідно з постановою від 7 липня 1952 р. Ченців було вночі вивезено, проте невдовзі вони отримали дозвіл використовувати частину монастирських приміщень для нагляду над костелом. У монастирі організували інтернат для навчання медиків-лаборантів, який працював до 1989 р. Внаслідок політичних змін наприкінці 80-их рр. кармеліти змогли провести інтенсивні будівельно-ремонтні роботи у костелі, знищуючи сліди східної традиції.

У 1990 р. внаслідок закону про повернення віруючим сакральних об’єктів костел і монастир віддали кармелітам. У 1991 р. виникла суперечка за костел з греко-католиками, однак їхні зусилля залишилися без результату.

У 1991 р. Папа Іван Павло ІІ передав греко-католикам під катедру колишній костел єзуїтів і призначив о. Івана Мартиняка першим з 1946 р перемиським греко-католицьким єпископом. Цей храм відзначається гарним бароковим фасадом з двома вежами.

                  

Сучасний зовнішній і внутрішній вигляд кафедрального Собору Івана Хрестителя у Перемишлі,
 (фото Орести Бордун, 2016).

Будову костела єзуїти розпочали ще 1627 р. головно за кошти каштелянки Анни з Тиранських Улінської (померла 1653 р), дочки фундатора костела реформаторів. Значними квотами до будови долучилися також Якуб Максиміліан Фредро і Міхал Вольські. Будову завершено в 1678 р. проте вже в 1691 р. повстав план реставрації, яку, однак, не вдалося закінчити до початку поділів Польщі в 1773 році. Часи реформ Йосифа ІІ перебув костел досить щасливо, бо 1787 р. його зробили гімназіальним. Згодом у 1820 р. його закрили і до 1885 р. використовували як військовий склад. Після цього декілька років він стояв пусткою, ба навіть у 1891 р. одному жидівському підприємцю було доручено розібрати вежі костелу. Однак, проти цього рішуче запротестували не лише перемишляни але й комісія з охорони пам’яток у Відні. Згодом костел таки повернули духовенству і у 1903 р. почалася його реконструкція під керівництвом перемиського архітектора Станіслава Маєрського[3]. 15 листопада 1904 р. костел було наново посвячено і він служив як гарнізонний та гімназіальний костел. Така ситуація залишалася і за часів комуністичної Польщі. Починаючи з другої половини 50-их рр. у костелі відправлялися також богослужіння для вірних греко-католицького обряду.

У 1991 р. розпочалися роботи з реконструкції костелу єзуїтів та надання йому рис східного обряду. Кафедральний іконостас, який був створений у 80-их рр. для монастирської церкви у Щеплотах коло Краківця, а з 1979 р. зберігався у музеї в Любачеві, 1993 р. перевезли до кафедрального собору. Упродовж 1994–1997 рр. його піддали реставрації. За престолом розміщено єпископський трон, виконаний наприкінці ХІХ ст. для єпископа К. Чеховича, у бічних вівтарях встановлено престоли роботи майстерні Фердинанда Маєрського. У крипті собору перезахоронили останки єпископів М. Рила і І. Снігурського та латинського єпископа К. Фішера. При кам’яних сходах на вході до собору розмістили скульптури святих, перенесених з колишнього костела св. Терези (2010 р.).

До українських слідів Перемишля слід зарахувати і монастирську церкву на Засянні, історія будівництва якої також є досить цікавою. Вперше думка збудувати греко-католицьку церкву на Засянні появилася ще у 1893 р. під час святкування 50-літнього ювілею священства Папи Римського Лева ХІІІ, ініціатора Добромильської василіанської реформи. Старання щодо цього пришвидшили і плани римо-католиків збудувати на Засянні новий костел. Головним ініціатором старань щодо побудови церкви був о. мітрат Мирон Подолинський автор “Воєнної хроніки”.

Під кінець 1912 р. прийшли до Перемишля василіани і вже 22 лютого 1914 р. під головуванням о. Мирона Подолинського львівський архітектор Василь Нагірний представив проект будови нової церкви імені св. Володимира. Цікаво зазначити, що тодішній єпископ Костянтин Чехович запропонував Комітету провести збірку коштів на будову церкви по всіх храмах єпархії, бо спершу була думка у оо. Василіан продати Добромильський монастир, який в той час пустував, і виручені кошти передати на будівництво церкви. Проте, уряд не дозволив василіанам втілити свої плани. Подальшу всяку роботу щодо будови церкви перервала Перша світова війна.

Після Першої Світової війни перші сходини з питань будівництва церкви відбулися аж 8 березня 1922 р. Акція будови церкви відтак з доручення єпископа Коциловського повністю переходить в руки василіан. Роботами керує тодішній ігумен монастиря о. Головецький та його наступник о. Платон Мартинюк.

У 1923 р. розпочалися ювілейні святкування з нагоди 300-ліття смерті св. священомученика Йосафата (Кунцевича) і це також пришвидшило підготовку до будівництва храму. 18 січня 1931 р. нарешті отримали дозвіл на будівництво, а 2 червня приступили до копання фундаментів. Будовою керував архітектор зі Львова Лев Левинський [4].

5 липня 1931 р. Г. Лакота за участю чисельного духовенства й вірних, а також монахів з Добромильського монастиря посвятили наріжний камінь для будівництва церкви. 10 вересня 1934 р. на куполі церкви встановили величавого хреста, якого посвятив Й. Коциловський. Це був великий день не лише для Засяння, але й для усіх українців Перемишля загалом. До кінця року проведено освітлення до храму і підготовлено його до відправлення богослужінь.

Однак, Друга Світова війна принесла діаметрально протилежні зміни. В 1945 р. Служба безпеки наказала монахам залишити монастир. О. Романа Юстина, який незважаючи на наказ залишився у монастирі 6 квітня 1947 р. заарештовли і передали до СРСР. Деякий час монастирем ще опікувались монахині римо-католицького обряду, а згодом його передали у державну власність й розмістили там перемиський воєводський архів. У приміщенні монастиря розмістили бюро архіву, а в церкві – архівні склади.

                                    

Сучасний зовнішній та внутрішній вигляд монастирської церкви оо. Василіан на Засянні [4].

Лише 1 жовтня 1991 р. монастир і церкву передали василіанам, однак ще п’ять років там перебував архів. Під кінець 1999 р. розпочалась реконструкція церкви, автором проекту якої став перемиський архітектор Яцек Мермон[5]. Ікони в церкві малювали львівські художники Андрій Дудка і Андрій Винничок. У травні 2000 р. відбулося урочисте повторне освячення храму, яке здійснили Митрополит перемисько-Варшавський Іван Мартиняк та Вроцлавсько-Гданський єпископ Володимир Ющак з багатьма священиками. Сьогодні у монастирі перебувають два отці, які займаються душпастирською обслугою та різними монастирськими обов’язками.

Незважаючи на складні і бурхливі події ХХ ст. та масове виселення українського населення у княжому Перемишлі залишилася низка цікавих сакральних споруд – слідів матеріальної і духовної культури українців. Тому слід всіма силами популяризувати їхню історію серед молодого покоління українців. Найкраще це здійснювати шляхом організації туристичних поїздок до Перемишля і околиць, а також інших міст південно-східної Польщі, де також залишилися матеріальні сліди духовної і культурної спадщини українців.

______________________________________________

1.    Грицак Є. Перемишль тому сто літ. – Перемишль, 1936. – 32 с.

2.    Жертводавцям цього храму на спомин. – Перемишль, 1937. – 28 с.

3.    Лакота Г. Дві престольніі церкви перемиські. – Перемишль, 1937. – 80 с.

4. Монастир Співстраждання Пресвятої Богородиці. – Електронний ресурс. – Режим доступу: http://old.bazylianie.pl/index/klasztory/uk_przemysl.php.

5.  Перемисько-Варшавська архиєпархія УГКЦ – Електронний ресурс. – Режим доступу: http://cerkiew.org

6.  Перемишль – західний бастіон України: зб. матеріалів за ред. Б. Загайкевича. – Нью-Йорк-Філадельфія, 1961. – 414 с.

7. Сивч В. Останні дні українського Перемишля / На Христовій ниві. Спомини. – Нью-Йорк: видавництво оо. Василіан. – 1978. – С. 157–209.

---

[1] Будовою вежі опікувався і сам Атанасій Шептицький, якому складав звіти з будови о. Ганчаківський. В одному з них єпископ подає пароху інформацію про те, що у Добромилі є мулярський майстер, що збудував монастирську вежу за платнею 1 зл. 8 гр. денно і що його можна буде також взяти і до будови кафедральної вежі.

[2] О. Андрій Якубинський – автор духовних віршів другої половини XVIII ст. у Перемишлі. Дві його пісні про Самбірську Богородицю опублікував В. Щурат.

[3] Станіслав Маєрський – польський архітектор з Перемишля, син відомого скульптора Фердинанда Маєрського, автор проектів багатьох культових споруд різного обряду в Галичині.

[4] Лев Левинський – львівський архітектор, племінник Івана Левинського, автор багатьох храмів у Східній Галичині.

[5] Яцек Мермон – перемиський архітектор, автор проектів багатьох греко-католицьких храмів у південно-східній Польщі.