ЗНАЧЕННЯ ДОБРОМИЛЬСЬКОГО ВАСИЛІАНСЬКОГО МОНАСТИРЯ ДЛЯ РОЗВИТКУ ПАЛОМНИЦЬКОГО ТУРИЗМУ

П. Теліш, Д. Каднічанський, Т. Завадовський

Львівський національний університет імені Івана Франка

Туризм має вагоме значення в життєдіяльності суспільства. Його продуктивний розвиток значною мірою залежить від наявних ресурсів. Серед них чільне місце посідають історико-культурні пам’ятки, які часто виступають головною складовою в організації різних видів туризму. Загалом підгірська і гірська частина Львівщини відзначається значною концентрацією пам’яток історико-культурної спадщини. Висока цінність цих пам’яток неодноразово була підтверджена світовою спільнотою, про що свідчить хоча б віднесення дерев’яних храмів до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Проте досі чимало унікальних пам’яток, зокрема культових споруд, які б могли привабити туристів знаходяться в занедбаному стані, залишаються маловідомими й недослідженими. У Прикарпатті й Карпатському регіоні переплелися різні національні культури, які залишили численні культові споруди і поховальні пам’ятки, що робить наш край унікальним з точки зору його туристичної перспективи.

Від часу здобуття незалежності України значного розвитку чи радше відновлення на Львівщині набув релігійний туризм. Релігійний туризм – це відвідування сакральних споруд з паломницькою або ознайомчою метою [1]. Цей вид туризму включає паломницький, і розвивається на основі збережених культових споруд. У гірській і передгірській частині Львівщини (етнографічний район Бойківщина, А. Данилюк, 2004) культових споруд, збудованих до XVI ст. залишилось небагато. Поряд із великим монастирським комплексом Лаврівського монастиря до наших днів зберігся і Добромильський василіанський монастир, будівництво якого розпочалося коштом шляхетського роду Гербуртів у XVI ст. У XVIІ ст. комплекс монастиря значно розбудували у стилі рококо. У 1705 р. між тодішнім ігуменом Васіяном Лучинським і будівничим з Ярослава Яковом Мавровичем була укладена угода про спорудження монастирської церкви св. Онуфрія. У 1731 р. поряд з церквою звели двоповерхові монастирські приміщення (келії), а в 1757 р. закінчили будівництво монастирської дзвіниці [8]. На суспільне життя регіону, у тім числі і на монастирі, значний відбиток мали перехід Галичини під владу Австрії (згодом Австро-Угорщини) та реформи, відомі під назвою “Йосифінської касації”. Закон від 29 листопада 178 р. наказував ліквідувати монастирі, які не займалися лікарською, доброчинною чи шкільною справою і мали менше ніж вісім монахів [8].

Добромильський монастир, в якому концентрувалися найкращі василіанські сили того часу, і звідки виходили висококваліфіковані кадри для всієї Галичини і Закарпаття, вистояв. У першій половині ХІХ ст. у монастирі була багата бібліотека (понад 700 книг, з яких 74 церковнослов’янською мовою), одне гарне кириличне Євангеліє і чимало гарних ікон [5]. У 1805-1831 рр. у монастирі реконструйовано старі і збудовано нові споруди. Протягом ХІХ ст. зазнав суттєвих змін і зовнішній вигляд монастиря. Оскільки в обителі відчувалася значна вологість через високий рівень ґрунтових вод, то у 1868 р. було прокладено осушувальний канал. У 1867-1870 рр. у монастирі працював відомий майстер з Пряшева (Словаччина) Михайло Федорчак, який виготовив новий іконостас, престол і два вівтарі [8]. Загальний розпис церкви зробив відомий на той час львівський художник Мартин Яблонський [6].

У 1882 р. Добромиль за ухвалою папи Лева ХІІІ став місцем проведення василіанської реформи, яка офіційно тривала до 1904 року. 3 червня цей монастир був переданий єзуїтам. Проведення реформи було неоднозначно зустріте українським суспільством. Тогочасна преса писала, що 30 квітня 1885 року посольство мешканців Добромиля під керівництвом проф. І. Шараневича у Відні на аудієнції в цісаря доводило безправність передачі монастиря єзуїтам [12]. Серед перших реформованих василіан, що розпочали студії у Добромилі, були відомий церковний композитор Мелетій Лончина, протоархімандрит Діонісій Ткачук, протоігумени Платонід Філяс, Марко Галущинський, Атанасій Калиш, єпископ Сотер Ортинський. Згодом на лівій стіні біля входу до церкви було встановлено пам’ятну таблицю, яка була знищена з приходом більшовицької влади [8].

28 травня 1888 року до новіціату у Добромилі вступив молодий граф Роман Шептицький. В монастирі спочатку як новик, згодом як брат Андрій, а в кінці – після складання монаших обітниць – як монах-священик, виконував монастирські обов’язки, вчився богослов’я та здавав іспити. Згодом завдяки таланту і праці став доктором теології та інструктором для новиків [10]. У 1888 р. А. Шептицький придбав у Добромилі старий іконостас, який став одним з перших експонатів Національного музею, створеного згодом митрополитом. Врятував пам’ятку мало не з вогню, бо тодішні священики у провінції зазвичай спалювали затерті чи вкриті кіптявою ікони [3].

Одну з перших спроб організованого туризму в околицях Добромиля описує історик Іван Крип’якевич. У 1883-1889 р. львівське “Академічне братство” створило “вандрівничий” комітет, який організовував туристичні мандрівки для української академічної молоді. Під час одної з таких мандрівок туристи відвідали і Добромильський монастир. Мандрівка проходила за маршрутом: Перемишль – Добромиль – Устріки – Лімна – Турка – Розлуч – Смільна – Підбуж – Дрогобич. Учасники їхали за свій кошт і серед них згадуються Антоневич, Бобикевич, Грицина, Е. Гуталевич, Дрималик, Козакевич (керівник мандрівки), Лев, Мицавка, Євген Петрушевич, Кирило Трильовський. Мандрівка почалася 1 серпня у Перемишлі, де студенти дали концерт. Наступного дня виїхали до Добромиля, де також дали музичний вечір у лісі поблизу саліни в Ляцку. 3 серпня учасники відвідали церкву і монастир, що були тоді під наглядом єзуїтів. Всюди було видно взірцевий порядок і акуратність. У коридорах монастиря висіли портрети фундаторів і жертводавців монастиря – Гербуртів і Потоцького – канівського старости [7].

На початку ХХ ст. монастир і церква внаслідок сирості у приміщеннях почали занепадати. Значно знизилась і кількість прочан-паломників. Монастир пустував із 1910 р., але згодом у 1928 р. пам’ятку було відновлено. Загальний кошторис робіт становив величезні на ті часи кошти – понад 15 тис. доларів США. У пам’ятці розмістили насамперед філософські, а згодом вищі гімназійні студії ЧСВВ. У 1930-их рр. святиню відвідували чимало відомих людей (громадський і політичний діяч, журналіст, публіцист та літератор Осип Назарук та ін.) [11]. Поступово почала зростати і кількість прочан-паломників, що відвідували монастир у часі відпустів на свято Преображення 19 серпня і Воздвиження Чесного хреста 27 вересня [2].

Цікаво зазначити, що розвиток Добромильського монастиря, як туристичного об’єкта, підтримувала і тодішня польська влада, яка загалом не надто прихильно ставилася до греко-католицьких монастирів. Про це свідчить перелік заходів, що планувався здійснити для покращення туристичної привабливості Добромильщини [13].

Таблиця 1

Перелік першочергових заходів для розвитку туризму на Добромильщині у 1939 р.

Перелік заходів	Отримані вигоди	Орієнтовний бюджет (у тогочасній валюті, злотих)
Впорядкування вул. Кляшторної, будова дорожнього полотна (близько 2 км), двох мостів, створення об’єкту для прийняття соляних ванн.	Покращення доступу до руїн замку Гербуртів і василіанського монастиря, доступ до територій з умовами для літнього відпочинку і водночас для розвитку лижного спорту взимку	15 000
Отримання кредиту з метою переобладнання десяти будинків для закладів відпочинку (проживання в літній період)	забезпечення нічліжної бази	7 000
Будівництво інженерних споруд на р. Вирва	регулювання р. Вирви, запобігання паводкам і повеням	4 500

У міжвоєнний період найбільш відвідуваним і найвідомішим осередком паломництва у Західній Бойківщині стала Кальварія Пацлавська. Відомості про це паломницьке місце сягають дуже давніх часів. Відомо, що вже на початку XIV cт. була в Пацлаві (нині територія Польщі поблизу кордону з Україною) дерев’яна церква св. Симеона Стовпника, яка була неодноразово перебудовувана 1611, а згодом у 1921 р. У цій церкві була дуже давня ікона Пречистої Діви Марії з 1409 р. Кожного року до Пацлава прибувало чимало прочан і тому Апостольська столиця наділила це місце відпустами 1-3 травня, 12-13 червня, 1-2, 11-12 серпня, 11-14 вересня. Ще наприкінці XIX ст. збудовано нову велику муровану церкву і чудотворну ікону перенесено сюди. У 1923 р. організовано Хресну дорогу, яку щороку відвідували тисячі паломників. Найбільшого розвитку Кальварія Пацлавська набула за часів єпископства перемиського єпископа Йосафата Коциловського і добромильського декана, пароха с. Військо Йосифа Мариновича [9]. Найбільше число паломників приходило на Кальварійську гору 11-15 серпня і 11-14 вересня [2]. У той же час, дещо менше прочан відвідувало і Добромиль.

У 1946 р. Добромильський монастир був ліквідований. Цінну бібліотеку й архіви монастиря розділили і вивезли, повний віз книжок згорів у котельні Добромильської пивоварні [8, 382]. Останнього ігумена о. Макарія Розумійка ще влітку 1945 р. заарештували і засудили на 10 років концтаборів. Будівлі закритого монастиря у 1950-1992 рр. використовували як жіночий психоневрологічний інтернат. За цей час монастирська церква св. Онуфрія, монаші келії та господарські приміщення перетворилися на справжні руїни [8]. Така ж доля спіткала згодом і Кальварію Пацлавську. На кальварійській горі залишився лише римо-католицький монастир.

У вересні 1992 р. монастир повернули василіанам. З цього часу почалося поступове відновлення монастирського комплексу і пожвавився паломницький рух. Відбудовано центральну церковну баню, перекрито дах церкви (рис.). Хоча і зараз у монастирі проводяться відновлювані будівельні роботи, численні туристи-паломники відвідують це благословенне місце. Знову, як і у період перед війною, в свята Преображення Господнього і Воздвиження Чесного Хреста щороку відбуваються велелюдні відпусти.

Відновлення Добромильського монастиря як важливого осередку паломницького туризму на Львівщині без сумніву мусить продовжуватись. Цьому сприятиме низка природних, історико-культурних і соціальних чинників. Монастир розташований у досить збережених у природному відношенні мальовничих, ландшафтах. Природні умови також сприятимуть подальшому розвитку тут паломницького туризму. У недалекій околиці розташована низка цікавих об’єктів, які за умови відповідного розвитку інфраструктури здатні привабити сюди паломників і туристів. Це і залишки замку Гербуртів і приміщення давньої солеварні, на території якої споруджено меморіал жертвам, помордованим більшовиками у Добромильській тюрмі у 1941 р. Цікавими є і навколишні бойківські села, які мають вагоме значення для збереження історико-культурної спадщини.

 Рис. 1. Зовнішній вигляд Добромильського монастиря у вересні 2014 р.

(Світлина Дмитра Каднічанського)

Розвитку комплексу Добромильського монастиря сприятиме і відкриття пункту пропуску на українсько-польському кордоні в Нижанковичах (Мальговичах), яке планується до кінця 2015 р. Вагоме значення мають і перші спроби проведення етнокультурних фестивалів, зокрема Днів Добросусідства (проводяться щороку поблизу кордону, де немає діючих пунктів пропуску).

Розвиток і відновлення комплексу Добромильського монастиря доцільно проводити враховуючи досвід розташованого неподалік комплексу католицького монастиря у Кальварії Пацлавській. Цей монастир, що розташований у дуже подібних природних умовах, перетворився останніми роками не лише на місце паломництва, а й на визначний регіональний культурний та туристичний центр. Щороку весь літній сезон на території комплексу відбуваються багатолюдні заходи, в яких беруть участь не лише паломники, а й туристи з віддалених місцевостей, а часто й з-за кордону. У квітні тут відбувається Хресна дорога і відкриття сезону мотоциклістів. У травні – відпуст, регіональна проща для пожежників та урочистість з нагоди Вознесіння Господнього. Найбільша кількість туристів приїжджає сюди в літні місяці. Щороку у червні чимало туристів-паломників приймає участь у реколекціях для гірських провідників, урочистостях з нагоди Зіслання Святого Духа, і у відпусті до Св. Антонія. Крім цього, щороку, в останніх днях червня проводиться щорічна проща в наміренню тверезості. Багатолюдні урочистості у монастирі о. Францисканців відбуваються у липні – щорічна молодіжна зустріч “Месія –Воля”. Найбільший кальварійський відпуст відбувається тут щороку 11-15 серпня. У вересні – проща для донорів крові, малий відпуст (13-14 вересня), проща для працівників охорони здоров’я та урочисте відзначення річниці посвячення храму в Кальварії Пацлавській. У жовтні відбуваються урочистості присвячені Св. Франциску та закриття сезону мотоциклістів на Прикарпатті [14]. Річний цикл урочистостей триває всю теплу пору року і характеризується привабливістю не лише для паломників, а й для туристів.

На сьогодні найбільш реальні можливості щодо збереження історичної та етнокультурної спадщини регіону та розвитку подібних монастирських комплексів існують лише в межах природно-заповідного фонду (ПЗФ). Серед усіх категорій ПЗФ в Україні найкращі можливості для збереження історичної і етнокультурної спадщини та розвитку релігійного чи паломницького туризму мають національні природні парки (НПП) та регіональні ландшафтні парки (РЛП). До речі, досвід нашого найближчого сусіда також використовує подібну практику. Територія кальварійського монастирського комплексу увійшла до створеного 2001 року лісового ландшафтно-культурного резервату “Кальварія Пацлавська”, площею 173,18 га [15]. Подібний природоохоронний об’єкт варто створити і на Добромильщині.

Отже, комплекс Добромильського монастиря, який має багатовікову історію, розташований у дуже сприятливих природних умовах, повинен у майбутньому стати місцем паломництва і розвиватися як регіональний паломницько-туристичний центр західної частині Львівщини. На сьогодні цей розвиток можливий у рамках природоохоронного статусу, враховуючи досвід центрів, розташованих у подібних природних умовах, використовуючи переваги прикордонного розташування. Для цього необхідні Божа допомога і спільні зусилля органів державної і духовної влади, науковців і місцевих жителів.

Список використаних джерел та літератури

1.   Безручко Л.С. Методика оцінки історико-культурних ресурсів: навч. посіб /Л.С. Безручко. – Львів, 2013. – 164 с.

2.   Відпуст в церкві оо. Василіан у Добромилі // Бескид. – Ч. 6 (165) від 30 жовтня 1932.

3. Волков М. Митрополит Шептицький показав 10 тисяч ікон і стародруків / М. Волков // Країна. – №47(200). – 5 грудня 2013. – С. 30.

4.  Данилюк А.Г. Народна архітектура Бойківщини. Житлове будівництво / А.Г. Данилюк. – Львів: НВФ „Українські технології”, 2004. – 168 с.

5. Добромиль: монастырь чина Св. Василия Великого и несколько слов об отношениях города / Венедикт М. Площанский. Львов: Типография Ставропигийского института, 1867. – 48 с.

6. Добромильський василіанський монастир св. Онуфрія. Буклет. – Жовква, 2003.

7.  Крип’якевич І. З історії галицького краєзнавства / Іван Крип’якевич. – Львів: Друкарня НТШ, 1932. – С. 12–14.

8.  Кріль М.М. Старосамбірщина: історія і культура / М.М. Кріль. – Львів: Піраміда, 2009. – 600 с.

9.  Малицький Ярослав. З історії села Військо /Я. Малицький / Закована молодість. – Л.: Каменяр, 1994. – С. 56–63.

10.  Цегельський Л. Митрополит Андрій Шептицький: короткий життєпис і огляд його церковно-народної діяльності / Л. Цегельський. – Львів: Місіонер, 1995. – 80 с.

11. Мороз В. Добромиль – перлина українського Підгір’я / В. Мороз // RISU. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://risu.org.ua/ua/relig_tourism/religious_region/44827/.

12.  Echo z nad Sanu. Organ miejscowy dla ziemi przemyskiej i sanockiej від 10 травня 1885 року. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pbc.rzeszow.pl/dlibra/publication?id

13. Gorowski H. Charakterystyka powiatu Dobromil i potrzeby letniskowo-turystyczne // Nasze zdroje i letniska. – 1939. – N3. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://sanockabibliotekacyfrowa.pl/dlibra/docmetadata?id=71.

14. Kalwaria Paclawska. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kalwariapaclawska.pl/index.html.

15. Zespol parkow krajobrazowych w Przemyszlu – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.zpkprzemysl.pl/index.php?fsid=1&t=informacje_ogolne.

З кооперативного і економічного руху в Добромильщині.

Добромильський повіт як один з “окраїнних” західних повітів відчуває на всіх полях силу напору сусіда. В багатьох селах паралізують “культуртрегерську” роботу “Домів людових”, “Кулек” і “Стшельцуф”, наші “Просвіти”, котрі незважаючи на господарську скруту, проявляють оживлену діяльність (щоправда не всі в повіті). Де “Просвіти” нема, або розв’язано, там цю роботу мусить, крім своїх завдань виконувати Кооператива, чи кружок “Сільського Господаря”, щоби видобути село з нетрів темноти і економічного занепаду. Велику роль в тім відіграють організовувані свата, котрі, роблені з певним планом, піддержують село в подальшій його праці.

Кооперативне свято в селі Трушевичах Добромильського повіту

Початок до таких свят зробила кооператива і кружок “Сільського Господаря” в Трушевичах дня 21.VI.1931. По Службі Божій, відправив парох о. декан Йосиф Маринович панахиду за померлих членів тих установ, по котрій відбулася під голим небом святочна академія, організована самими селянами, пройшла вона величаво і є доказом, як наше селянство при добрім проводі уміє і потрафить працювати. Промова Гриця Богоноса чи Івана Уляновського це зразок краснорічивости нашого селянина. Гриць Богоніс, справник кооперативи, представив заслуги цілого села, а головно тих працівників, котрі в кількалітній своїй праці мають за собою гарні висліди а це: “Дім Народний”, Молочарню, Кооперативу, дахівкарню, цегольню, опіка над могилою в честь полеглих Стрільців, склеп, касу і інше. Ось дорібок на який нині з гордістю дивляться ті, котрі своєю муравлиною працею спричинились до цього. Зокрема підніс заслугу 10-літньої праці о. декана Й. Мариновича. Деклямації Бахівської А., Кузьмяка Федя і Гнатовського Миколи, реферат Івана Уляновського (прекрасний, на підставі приповідок народніх про кооперацію) і кінцева промова о декана Мариновича, закінчили академію. По академії відбулася на вільному воздусі вистава, підготована місцевим аматорським гуртком. Вистава складалася з двох сценічних образків з кооперативного життя “Перший почин” і “Замість горівки”. Свято зробило гарне вражіння, а заслуга в тому, крім наведених ще Андрія Якимця, Федя Бахівського, Миколи Гірника і інших селян.

Дня 28. VI. відбулося таке ж свято у Війську. По Службі Божій і панахиді відбулась в Народному Домі святочна академія. Чудові наші пісні у виконанні знаного місцевого мішаного хору під диригуванням п. д-ра Осипа Менцінського, причинились до звеличання свята. Декламація Івана Турчинського і реферат Івана Уляновського (з Трушевич) та промова о. декана Мариновича, закінчили це свято, яке зробило незатерте враження на численно зібранихучасників .

Дня 12. VII. відбулося повітове свято “Сільського Господаря” і Кооператива в Добромилі. По Службі Божій відбулося посвячення льокалю складниці О. С. У. Кооператив, якого доконав о. декан Й. Маринович в асисті оо. Федеркевича і Бурого. Відтак відбулася академія на площі Народного Дому, як на гарячий липневий день численна. Промовляв п. посол В. Загайкевич про значіння кооперації для малоземельного хлібороба. Продукції хору з Війська під диригуванням п. д-ра О. Менцінського, а особливо остання благальна пісня “Всесильний Боже” – Кишакевича “...Сорок мільйонів... в цей час руїни... несе благальний спів”... зробила могутнє враження. Декламація Івана Турчинського (з Війська), рефератів Уляновського (з Трушевич) і промова о. декана Мариновича, в котрій закликував до щоденної жертвенної праці для села, закінчила це свято.

Усі свята випали дуже гарно і слід би ще організовувати такі свята по інших селах, бо вони спричинюються до скріплення свідомості, а вслід за цим до економічного поступу села.

Папортно, повіт Добромиль.

Село ІІапортно знане в бувальщині нашого народу з патріотизмом. Повно тут пам’яток з давно минулого. В наших часах голосне численними процесами, бо повоєнне зіпсуття не минуло й того села. Відраднішою появою є розвиток реліґійного та народного життя під теперішню пору, відновлено церкву, засновано “Апостольство Молитви”, “Кружок Мар. Союза”, “Марійську. Дружину”, Кооперативу, три бібліотеки які об’єднують побіч жіноцтва й молоді найчільніших громадян. Духовні вправи, обходи, відчити та читання часописів, освідомлюють парохію в католицькім та народнім дусі.

Дня 28. VI. с. р. відбулося тут гарне ювілейне Свято з нагоди 1500-ліття Ефеського Собору та відкриття парохіяльної читальні ім. Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії і кружка “Сільського Господаря”. В програму входили : Св. Причастя, віднова присяги членів Марійських організацій та святочний ранок. Богослуження та науки голосив Всч. о. Бурий з Макови і місцевий о. парох.

Пацлавська Кальварія, повіт Добромиль.

В днях від 18 до 20 червня відбувся на Пацлавській Кальварії традиційний відпуст Найсвятішого Ісусового Серця та Страдальної Богоматері. Вершком торжества був обхід “Хрестної Дороги”, взірцево ведений через Виспр. о. декана Й. Мариновича і інших отців. Хто бував тут давніше, не може не зауважити зміни на краще а головне, те, що під теперішню пору весь відпустовий рух зосереджується біля нашої Церкви. Це без сумніву “Мати українського Краю" притягає туди своїх діток. Найповажніші селяни порушені до сліз, з одушевленням висказуються про науки оголошені на св. Горі о. Деканом Й. Мариновичом, що від них “мури дрожать”. Хто хоч раз чував ці по-мистецьки вплетені до Страстей Христових і Богоматері приміри, цей певно прийде тут ще не раз. 

Джерело:  газета "Бескид"  від 9 серпня 1931.

Український футбол у Перемишлі під час ІІ Світової війни

Про київський “матч смерті”, мабуть чули усі, хто хоч трохи цікавиться футболом. Але мало кому відомо що і на західноукраїнських землях у ці важкі часи розвивався футбол. Центром тодішнього футбольного життя було місто Перемишль над Сяном.

1 вересня 1939 року Німеччина напала на Польщу, а за кілька днів радянські війська перейшли Збруч. Польща перестала існувати, польський уряд утік до Лондона. Кордон між Німеччиною та Радянським Союзом встановився по Сяну. Більша частина Перемишля опинилася під радянською окупацією, а Засяння – у складі Генерал-губернаторства з центром у Кракові (цю частину міста називали “Дойч-Пшемисль”).

Футбольна команда українського спортивного клубу Сян у Перемишлі

(джерело: https://audiovis.nac.gov.pl/obraz/190287/

При Українському Центральному комітеті (УЦК) у Кракові (що його очолював тоді знаний географ, проф. В. Кубійович) засновано в 1940 році відділ молоді, що значною мірою спричинилося до пожвавлення українського спортивного життя в цілому тодішньому Генерал-губернаторстві. З ініціативи цього відділу в Перемишлі було створено український спортивний клуб (УСК) “Сян”, навколо якого гуртувалося спортивне життя Перемишля. Його діяльність стосувалася головно футболу, як найпопулярнішого в ті часи виду спорту. Тоді ж на Засянні і була створена українська футбольна дружина “Сян” .

Вже 14 квітня 1940 року на полі колишнього польського футбольного клубу “Чувай” відбувся мач ФК “Сян” та німецькою дружиною “Греншуцу”. Матч завершився перемогою українців 7:1.

Приблизно в той же час були організовані на Перемишчині повітові (районні) волейбольні і футбольні змагання. У футбольній першості Перемищини виступали: “Сян” Перемишль, “Степ” Бушковичі, “Лев” Радимно, “Буревій” Сосниця і “Сокіл” Гнатковичі. Сян здобув першість повіту випередивши “Степ” і “Буревій”.

Того ж року у Кракові організовано змагання футбольних дружин за першість цілого Генерал-губернаторства за участю: “Сяну”, “УСК Краків”, “Пролому” Пшеворськ”, “КЛК-Ярослав” і “Скали” з Ряшева. Окрім цього “Сян” брав участь у розиграші за Чашу (кубок) Генерал-Губернаторства, до участі в якому допущено лише 16 дружин з цілого Генерал-Губернаторства. Дійшовши до фіналу “Сян” виїхав 13 грудня 1940 року до Варшави, щоби там на колишньому полі “Легії” помірятися силами з німецьким “Г-Г Люфтваффе СФ Окєнце”. В морозний день на засніженому полі українці поступилися німецьким льотчикам 1:2. Проте німецька преса була повна похвал для “українців з Перемишля” як за саму гру “Сяну”, так і за його спортову поставу.

Весняний футбольний сезон 1941 року “Сян” започаткував участю у турнірі з нагоди Зелених свят у Кракові, маючи своїми противниками: “УСК-Краків”, “СС унд Поліцай Норд СФ” і “Герес СФ”. Українці здобули перемогу в цьому турнірі. Надзвичайно цінні відгуки преси “Сян” оправдав тиждень по тому, перегравши збірну “Вермахту ГГ”, у якій виступали кращі футболісти Відня. Рахунок 3:2 на користь “Сяну” говорить сам за себе. Цього ж року “Сян” знову виграв українську першість Генерал-Губернаторства, перемігши “КЛК Ярослав” 12:0 за сумою двох матчів. Це були останні змагання “Сяну” перед німецьким наступом на схід.

Незважаючи на різні перешкоди 30 червня 1941 року відбувся історичний матч у Перемишлі поміж “Сяном-Засяння” і “Сяном-Княжий город”, який завершився перемогою “Сяну-Засяння” з рахунком 1:2. Тодішній голова УСК “Сян” Євген Зиблікевич сердечно привітав обидві дружини, дякуючи за дотримання вірності українській ідеї та футболу.

Після дворічної перерви “Сян” відновив спортивні зв’язки зі Львовом, головно з львівською “Україною”. За час від осені 1941 до пізньої весни 1942 “Сян” брав участь лише в трьох змаганнях з чужими дружинами. Це були матчі зі збірною Кракова, де виступали колишні вищолігові футболісти Польщі. Саме запрошення “Сяну” на ці змагання та їх результат 4:3 на його користь можна вважати одним з найбільших спортивних успіхів.

Зустріч у травні 1942 року в присутності біля 5000 глядачів з італійською військовою дружиною принесла “Сянові” перемогу 8:1, а чергова гра з командою вермахту 6:2 була останньою із серії ігор “Сяну” з німецькими чи італійськими військовими.

Кілька товариських зустрічей “Сяну” з львівською “Україною” восени 1942 в Перемишлі й у Львові проходили зі змінним успіхом. Із п’яти матчів, проведених в тому часі “Сян” виграв три і програв дві (загальне відношення забитих і пропущених м’ячів 17:15 на користь “Сяну”).

Окрім футболу активно проводилися у ці важкі часи змагання з інших видів спорту: легкої атлетики, плавання, відбиванки (волейболу), кошиківки (баскетболу), настільного тенісу, лижного спорту (лещетарства), шахів та боксу. Але про це у подальших розвідках.

Курси Червоного Хреста у Добромилі

Жіноча рефентура ОУН розбудовує мережу Українського Червоного хреста в підпіллі. УЧХ має у своїй медично-санітарній опіці вояків УПА, а по змозі помагає місцевому населенню. Для вишколу охочих працювати в УЧХ улаштовуються у різних теренах курси. У квітні 1944 року у містечку Добромилі розпочнеться такий вишкіл для санітарок Перемищини.

Вчасно увечері, доволі втомлені, ми добилися до призначеної нам квартири в Добромилі. Старовинне містечко Добромиль, положене над річкою Вирвою, на горбку оподалік місточка, в зелені видніла старовинна церква й Василіанський монастир.

Наш медично-санітарний курс відбувався напівлегально під фірмою Українського Допомогового Комітету.

Справжньою організаторкою курсу була жіноча мережа ОУН. Плянувала вишколи Наталка Козакевич ("Сіра") та Марійка Яріш. Приміщення для викладів та квартири для учасниць приготовили місцеві організатори. Всіх учасниць курсу було двадцять дві, з того числа п'ятнадцять дівчат з довколишніх сіл, які приходили до міста щоденно пішки. Навчання відбувалося в невеликому будинку у двох скромно влаштованих кімнатах. Для користування викладачів та курсанток на стіні висіла чорна таблиця, а в кімнаті стояв тільки стіл та крісла.

Виклади проходили пляново, починалися щодня о 9-ій годині ранку. Учили нас два лікарі д-р Роман Кушнір* (фото), керівник міської лічниці, віком біля сорока років, середнього росту, привітний, енергійний. У цікавих, легко сприйнятливих для нас викладах, наводив особливі випадки зі своєї лікарської практики, іноді переплітав легким дотепом. Д-р Кушнір викладав підстави анатомії, фізіології та частіші випадки захворювань. Більше часу та уваги приділював інфекційним недугам та способам їхнього запобігання, тут включав інформації про мікроби, бактерії, особисту та загальну гігієну.

Д-р Роман Кушнір, керівник лікарні в Добромилі, викладав на курсах УЧХ в квітні 1944 р.

Другий викладач – д-р Мовчан, лікар хірург. Він теж працював у Добромильській лічниці. Викладав про ділянки зі своєї спеціальности. Говорив гарною літературною мовою, стисло, не витрачаючи багато зайвих слів. На лекціях він постійно підкреслював те, що гігієна й особиста чистота – це важливі чинники у збереженні здоров'я, передусім конечні при лікуванні хірургічних випадків. Обидва інструктори, крім теоретичних викладів, звертали багато уваги на практичне знання. Ми вправлялись накладати перев'язки, переносити ранених, давати уколи.

Після кінцевих іспитів, 13 травня 1944 року, ми одержали посвідки про закінчення санітарних курсів з підписами викладачів, на блянках Добромильської лікарні. Випускниці курсів з подякою дарували докторам Р. Кушнірові та Мовчанові китиці весняних квітів. Більшість місцевих курсанток залишились у селах Добромильщини, а нас четверо Люда, Михася, Стефа та я вернулися до Перемишля.

*Д-р Роман Кушнір народився 20 червня 1904 року в Горицях на Ярославщині. Середню освіту здобув у Перемиській гімназії, а медичні студії закінчив в університеті у Львові. У 1936-44 роках провадив лікарську практику та завідував лічницею в Добромилі, Роки 1945-49 працював таборовим лікарем у Байройті, (Німеччина), того ж самого року переїхав до Америки. 1952 р., після стейтових іспитів, відкрив приватну лікарську практику в Норт-Дакоті, (США). Помер 28 липня 1958 р.

Джерело: Літопис УПА. Т. 23. – Львів-Торонто, 1992. – С. 284-295.

 http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/12807/file.pdf

Добромиль: спогади

Тадеуш Пстронґ[1].

Містечко Добромиль, розташоване на території сучасної України, знаходиться над річкою Вирвою (права притока Вигору) на перехресті доріг до Перемишля, Хирова, Кальварії Пацлавської і далі аж до Бірчі. У 1374 і 1469 роках містечко було садибою роду Гербуртів. У 1566 р. король Сигізмунд Август дозволив львівському каштелянові, власнику соляних жуп Станіславу Гербурту перетворити його на місто, надаючи йому магдебурзьке право. Містечко здавна було відоме з виварювання солі. Ян Щасний Гербурт з Фельштина у 1611-1616 рр. заснував тут друкарню і видав одне з перших друкованих видань листів Вінцента Кадлубка і шість томів “Хроніки Яна Длугоша”. Пізніше друкарню перенесли до Яворова.

На Сліпій горі, (556 м. н.р.м.), за 4 км південніше міста, неподалік села Тарнава над потоком Ясенка близько 1450 р. збудовано дерев’яний замок. Новий мурований замок з ренесансовим аттиком збудував Ян Щасний Гербурт у 1614 році. Після згасання роду Гербуртів (близько 1645 р.) маєток перейшов у володіння роду Чуриллів, а згодом Красінських. У XVIII ст. на міському ринку збудовано нову ратушу.

Під час першого поділу Польщі в 1772 році Добромиль перейшов до Австрії. У 1784 р. Анна Білоголовська дозволила розібрати частину мурів замку і використати їх для розбудови греко-католицького василіанського монастиря та дзвіниці, датованої 1731 роком на пагорбі розташованому за 3,5 км на південний-захід від міста,. Від 1876 р. Добромиль стає центром повітового староства, перенесеного сюди з Бірчі. Неподалік міста збудовано станцію залізниці Перемишль (26 км) – Лупків – Лісько – Сянок. Тоді ж тут з’явилася невеличка гута і фабрика сірників. Разом з Енгельсбрунном (поселення, де переважали євреї) Добромиль у 1880 р. налічував коло 3000 жителів, з яких 62% – євреїв і німців, 22% – поляків, 16% – українців. За часів ІІ Речі Посполитої Добромиль – повітове місто у Львівському воєводстві, згодом окуповане більшовиками (1939-1941, 1944-1991), німцями (1941-1944). З 1991 року Добромиль – місто у Старо-Самбірському районі Львівської області, яке налічує понад 5,8 тис. мешканців і розташоване відразу за кордоном з Польщею.

Добромиль перед 1 вересня 1939 року

Перед вибухом ІІ Світової війни у Добромилі вирувало життя. Місто перетинали два важливі шляхи сполучення: перший вів з Перемишля до Хирова, Самбора і Трускавця, яким перевозили нафту, мазут і сіль вглиб Польщі, і другий – з гір зі сторони Папортна до Нового Міста. Щотижня тут відбувалися малі ярмарки, у дні відпустів – більші і найбільший, триденний 6 серпня, на які приїжджали покупці і продавці з віддалених міст і сіл. У місті діяло потужне товариство “Сокола”, яке ставило вистави: “Краків’яки і гірняки”, “Косцюшко під Рацлавіцами”, “Помста цигана”, керували яслами та урочистими академіями з нагоди державних урочистостей. З своїми постановками аматори виїжджали навіть до навколишніх місцевостей.

Почесним головою “Сокола” і активним громадським діячем був директор місцевої гімназії проф. Адам Загаєвський. На футбольному полі і в парку при вулиці Колійовій часто організовувалися фестини і забави. Найбільші свята відбувалися у колишньому маєтку пані Хелени Жулавської, яке знаходилося на пагорбі за залізничною станцією, а мури його в’їздової брами і вікові липи ще пам’ятали часи Гербуртів.

У місті діяло також сильне Товариство польських скаутів, яке в найбільші державні свята, такі як 3 травня, 11 листопада, День лісу, Ніч на Івана, а після 1936 р. ще й 26 травня розпалювали вогнища на чотирьох вершинах, що оточували місто. Кожна дружина піднімалася на іншу гору: одна на Гербурт, друга на Радич, третя на Лису гору, четверта на Ґібль і о 20 год. влітку та о 17 год. восени одночасно запалювали вогнища. Це було гарне видовище, яке подобалось не лише мешканцям міста, а й околиць.

Місто і околиці Добромиля, зокрема Гучок, перед війною були популярною відпочинковою зоною з прогулянковими маршрутами навколо монастиря Василіан, замку Гербуртів до Тарнави і у зворотному напрямку, а також вулицею Салінарною до Саліни, Ляцка і назад до Добромиля. Крім цього чимало осіб приїжджало до Добромиля на соляні ванни.

Окрім цього у Добромилі до вересня 1939 року діяв спортивний клуб з двома футбольними командами : А-ліги і молодіжної. За команду дорослих виступали Юліан Крауц (після переїзду до Перемишля у 1945 році виступав за першу команду Полонії Перемишль, котра грала у другій лізі), та брати Казимир і Владислав Вольфи, які після переїзду виступали за команди Чувай і Журавянка. Стадіон, на якому відбувалися змагання знаходився на лівому березі Вирви з боку міста поміж Хирівським мостом і пішохідним містком на Гучок. У місті, незважаючи на сильну торгівельну конкуренцію жидівського населення було декілька магазинів і ресторацій, власниками яких були поляки. Магазини продуктові: власники Пан Гебультович, Вуйцік, Тесля, різничі – пан Маліновський, Гусар, Цар, паперові – пан Гуркевіч, горілчаний – пані Яблонська, ресторани – пан Крауц і Кжейчик, цукерні – пані Борутовічова і Тесля, перукарі – Малицький і Рожичка, кравці – Родзинкевич і Кордис, пекарні – Купішевський і Касіян, аптекарі – пані Каліновські, фотограф пан Зачек. Декілька млинів, зокрема водних були розташовані на притоці Вирви Млинівці. Найстаршим був забитковий млин пана Копца, що знаходився навпроти маєтку Пані Жулавської при дорозі до Боневич. Підземелля млина знаходилося два поверхи під землею, мало дуже грубі кам’яні стіни, два кола моторові, а в дерев’яних деталях не було жодного цвяха. Млин зберігся ще мабуть з часів панування Гербуртів, які правдоподібно використовували його для помолу збіжжя на хліб і для роблення каші.

Щороку 8-10 серпня через Добромиль проходило чимало прочан як польської так і української національності. Поляки йшли на відпуст до Кальварії Пацлавської, а українці до дерев’яної Мацькової церкви у губицькому лісі перед Кальварією. Ці прочани йшли з дуже віддалених сторін аж з-під румунського кордону, йшли пішки босі, одягнуті в лляні сорочки і штани чи спідниці. Часто жителі Добромиля давали їм напитися води або яблук чи груш. Після проходу прочан десь приблизно 20 серпня 1939 року на площі перед ратушею проводились тренування для населення як вести себе у випадку використання неприятелем газів на випадок війни з німцями. Перед початком та після завершення тренувань оркестр пана Меховіча виконував мелодії патріотичних пісень.

Після вибуху війни 1 вересня 1939 року через Добромиль проходило чи проїжджало велика кількість як цивільних так і військових в напрямку Перемишля до польсько-румунської границі. Їхали вони переважно фірами, змучені і запорошені. Місцеві жителі напували їх водою. Пекло тривало до 8 вересня до приходу німецьких військ, котрі у вечірні години надійшли зі сторони гір (Папортна і Словаччини). Наприкінці вересня через Добромиль цього разу в напрямі з Заліщик до Перемишля проходила колона польських в’язнів, яких охороняли німецькі солдати, що йшли по обидва боки колони. Німецькі солдати мали підкочені рукави у гімнастерках, на руках тримали автомати а на голові мали шапки з козирком. Солдати ішли на відстані 20 м один від одного. Колона налічувала понад 1500 в’язнів війська польського, які не встигли перейти польсько-румунського кордну у Заліщиках. Етаповані в’язні були дуже змучені, брудні і голодні. Йдучи колоною солдати часто підганяли їх окриком. Під час проходу поблизу нашого городу деякі в’язні користали з води, яку ми для них виносили у відрах, а вони наливали її собі. Під час набирання води утворилася мала група в’язнів, двоє з яких побачивши що конвоїри далеко, пригнувшись втекли попід наш паркан на город, а потім в поле і боневицький ліс, здобуваючи волю.

Добромиль у період від 26 жовтня до 22 червня 1941 року

Після відходу німецьких військ 26 жовтня 1939 року в місто увійшли радянські війська і таємна поліція НКВС. Після створення міської влади, до якої увійшли представники української і жидівської національності розпочалися допити і переслідування поляків. Найперше нова влада викинула з приміщення нової плебанії о. Володимира Сурмяка разом з господинею і поселила їх у партері будинку між приміщенням гімназії і будинком Ґебультовича. В будинку плебаніїї розмістилася таємна поліція НКВС з якою тісно співпрацювали місцеві донощики української і жидівської національності. У грудні 1939 року частину поляків, що займали високі посади за польської влади: нотаріуса п. Винницького, бургомістра п. Пухалика, директора гімназії п. Загаєвського і п. Птачека було заарештовано і вивезено до таборів у Мєдному й Харкові, звідки вони вже не повернулися. Бачачи переслідування поляків п. Борутович і поштовий управитель п. Бар спробували організовувати у місті форми спротиву. Це мала бути організація на зразок ВІН[2] чи АК. Проте, під час вербування до цієї організаціі одного з добромильчан вони були заарештовані НКВС і вивезені до одного з таборів Росії. Разом з ними були заарештовані п. А. Асарабовський і Гуравський і ще троє осіб, прізвища яких не пам’ятаю, що були в списку, знайденому в арештованих. Деякі особи з цього списку, як п. Кремпулець і п. Станіслава Когут, попереджені через родичів або знайомих встигли утекти лісами через Кальварію до Перемишля і там залишилися. Станіслава Когут пізніше активно діяла у відділах АК в околицях Перемишля аж до 1945 року.

10 лютого 1940 року відбулося перше вивезення добромильчан до Сибіру. В четвертій годині ранку до тих осіб, яких планували вивезти під’їжджали фіри з солдатами НКВС і українськими поліцаями, що з ними співпрацювали. Родини, яких вивозили з криками розпачу і болю, роздягнутих і заплаканих або заспаних за декілька хвилин вантажили на вози дозволяючи взяти найпотрібніші речі і продукти. Їх везли на залізничну станцію де вантажили у товарні вагони і вивозили на Сибір. Серед вивезених називаю тих осіб, котрих я знав особисто, або чув з переказів родичів чи знайомих: п. Бар, син і дочка, п. Яблонські – батько, мати і обидві дочки, п. Загаєвська з двома дітьми, п. Ціхоцький з сином, п. Птачкова з дочкою і сином Юзефом, котрий працював згодом після війни на Радіо “Нова Європа”, п. Пухалік з сином Тадеушем, п. Волянський з трьома синами (дружину і новонародженого сина поки що залишили), п. Асарабовська з дочкою Ізою, п. Горовська (з дому Метикувна), п. Винницька з дітьми і батьками, п. Квятек з сином і дочкою (її чоловіка, міліціонера, заарештували і вивезли раніше), п. Копко, надлісничий з Губич з родиною, п. Мазур лісничий з Губич з родиною,.

Серед вивезених на Сибір родин не було жодної родини чи особи української або жидівської національності.

Після викриття і арешту у грудні низки діячів польської національності та вивезення їхніх родин до Сибіру також і в час німецької окупації у 1943 році за приналежність до АК арештовано і вислано до Освенціма п. Казимира Струса і брата дантиста п. Новака. Більше про їхню долю мені нічого невідомо.

Вбивства і замордування осіб польської національності на Волині, а пізніше і в околицях Добромиля (Тарнава, Боневичі, Ляцко, Болозва) призвели до мобілізації місцевого польського населення до організації нічного вартування. Кожен із сусідів протягом кількох нічних годин спостерігав за навколишнім тереном. Поляки, котрі мешкали далеко від міста чи посеред українських родин на ніч залишали свої будинки і переховувались у родичів або знайомих. Так тривало аж до дня виїзду їх до Польщі.

Після вивезення поляків на Сибір їхні помешкання зайняли родини радянських урядовців, міліціонерів чи військових. Приїжджали вони до Добромиля у валянках, куфайках, з хустками на голові і з невеликими пакунками. А виїжджали перед 22 червня 1941 року вантажними машинами, але вже значно краще одягнуті і з цінними речами. Утікаючи 22 червня, радянські війська підпалили два будинки на Гучку і один в Ляцку, де зберігалися продукти і обмундирування для солдатів, що перебували на правому березі Сяну.

Ліквідація в’язниці у Добромилі 22-27 червня 1941 року

У день вибуху радянсько-німецької війни 22 червня 1941 року у добромильській в’язниці перебувало понад 90 в’язнів. 22-25 червня до в’язниці етаповано ще 18 осіб, яким інкримінували шпигунство на користь німців, їх називали “шпіонами”. Серед ув’знених перебував і молодший син п. Романовичів, якого затримали на вул. Перемиській, коли піднімав із землі уламок снаряду т.зв. “шрапнелі”. Радянський патруль, що проходив вулицею прийняв його за шпигуна. Декілька осіб доправили до в’язниці з т. зв. “горішних і долішних німців”, теж звинувачуючи їх у шпигунстві. Двох осіб, п. Довгун заарештували за те, що вони голосно розмовляли на горищі свого будинку на вул. Хирівській, коли нею проходив патруль. Виявилося, що вони вийшли на горище, щоб забрати з бочки рештки зерна, однак слідчий вважав, що вони переховували там німецького шпигуна. Проте, п. Довгун були звільнені з в’язниці в ранішні години 26 червня завдяки викупу, переданого через деяких осіб, що співпрацювали з НКВС.

26 червня 1941 року у в’язниці могли перебувати понад 90 осіб. Вночі 3 26 на 27 червня близько 9 год. вечора частину в’язнів (близько 50 осіб) повантажили на машини ЗІЛ-5 і вивезли до Саліни в Ляцку, де вони були замордовані. Решта 40 в’язнів були розстріляні пострілом в потилицю у в’язниці. Під час виконання розстрілів на подвір’ї в’язниці на повних оборотах працював двигун трактора, щоб заглушити крики і плач в’язнів і постріли. Близько четвертої години ранку 27 червня радянські війська та вбивці з НКВС залишили місто.

У ранкові години по Добромилю і околицях миттю розійшлася звістка про вбивства у в’язниці. Люди стали відвідувати в’язницю, двері якої як збоку Ринку так і зі сторони подвір’я були відчинені. Дехто, зайшовши на територію в’язниці швидко вибігав з криками чи плачем від жаху, інші ходили по камерах і сходах, шукаючи рідних або знайомих. Також і я з братом Яном і товаришами Каролем і Він центом Когутами в обідні години зайшли на територію в’язниці. Зайшовши туди ми побачили жахливе видовище. Коридори і сходи в’язниці були залитіі кров’ю, на другому поверсі лежали останки двох жінок, які були майже роздягнуті. Одна з них була сильно здута, очевидно, вагітна. У камерах на другому поверсі, що теж були залиті кров’ю лежали трупи ув’язнених, здебільшого по одному в камері. Вернувшись задніми сходами вниз на подвір’я в’язниці ми побачили під цегляним парканом у невеликій викопаній ямі трупи понад 30 в’язнів. Трупи лежали один над іншим і над ними роїлося хмара мух. Це було жахливе видовище, якого, мабуть, не забуду аж до смерті.

Після виходу з тюрми ми побачили декілька фір із свіжозбитими трунами, котрими приїжджали рідні, щоб забрати тіла помордованих.

У вечірні години 27 червня у місто з боку Папортна увійшов невеликий відділ німецького війська. Наступного дня прибувало щораз більше німців, а з ними і чимало кореспондентів, які відвідували і фотографували в’язницю. Ці делегації відвідували також і Саліну, де також були здійснені масові вбивства. Після організації т.зв. тимчасової влади і української поліції 29 червня незідентифіковані чи невпізнані трупи були похоронені на міському цвинтарі у спільній могилі з правого боку недалеко від входу. Хочу зазначити що серед помордованих в’язнів на подвір’ї в’язниці врятувався мужчина на прізвище Юзеф Крента, що був родом з Кальварії Пацлавської. Після поранення у плече від пострілу солдата НКВС він впав у яму, а на нього відразу впало ще кілька трупів. Після завершення розстрілів і втечі виконавців йому вдалося вибратися з-під трупів, виповзти з ями, переповзти через паркан в’язниці і дістатися за мур будинку, в якому знаходилася аптека п. Калиновських. Після того, як вони оглянули його рани, нагодували і переодягнули він подався до Кальварії. Діставшись дому, нікому нічого не розповідав і багато років не повертався до пережитого.

Про вбивства у Добромильській в’язниці як і на Саліні заборонено було говорити і після повернення радянських військ після липня 1944 року. Щораз частіше серед молодого покоління ходили розмови, що вбивства здійснили німецькі війська чи Гестапо.

Добромиль у період від 28 червня 1941 до липня 1944 року

28 червня 1941 року німецькі війська увійшли в місто. Після приходу і впорядкування справ, пов’язаних із вбивствами в тюрмі і на Саліні було створено жандармерію, в склад якої увійшли також і українці. Жандармерія, осідок якої був у будинку колишньої римо-католицької плебанії, де раніш містилося НКВС, приступила до знищення осіб циганської, єврейської і польської національності. Двоє чи троє поляків з Добромиля були ув’язнені в Освенцімі. Цигани, які кочували у возах (таборах) над річкою Вирвою коло молочарні були вигнані на жидівський цвинтар (Окописько), де були розстріляні і там же похоронені.

У той же час населення єврейської національності як з міста так із околиць примусово були зігнані до будинків, що знаходилися на вул. Шевській (вулиця, що вела від пекарні Купішевського до будинку Кравцової) де було створене гетто. Це місце було оточене колючим дротом як з боку Ринку так і від річки Вирви і охоронялося жандармами, у тім числі й особами з синьо-жовтими пов’язками на руках. Дві чи три родини польської чи української національності, що мешкали на вул. Шевській були примусово переселені до будинків, залишених євреями в іншій частині міста. Деякі євреї, що під час переселення пробували тікати або поховалися на стрихах чи у пивницях були розстріляні, а їхні трупи вивезені на Окописько і там похоронені в могилах, викопаних євреями, приведеними з гетто. Один з євреїв, що помер, був привезений на фірі з соломою господарем, котрий його переховував на міську торгову площу біля стадіону над Вирвою і там викинутий, щоб німці не знали хто його переховував. Весною 1943 року з гетто були виведені дві групи в’язнів приблизно по 100 осіб, яких погнали на залізничну станцію, повантажили у вагони і відправили ймовірно до Белзця. Особи, що залишилися (головно жінки і діти близько 70 осіб) у вересні 1943 року разом з керівництвом гетто, на чолі якого стояв добромильським лікар, прізвища якого не пам’ятаю, були виведені колоною на поле позаду тартака Ліхтмана. Вишикувані над викопаною ямою вони були розстріляні, вкинуті до ями, присипані землею і по їхніх тілах їздив якийсь транспорт. Цю розправу я особисто спостерігав з гори з-за цвинтарного муру разом з братом Яном і кількома товаришами. Пивниці будинків як вся територія гетто після виведення останньої групи в’язнів були ретельно перевірені, а дві родини, що там переховувалися відразу були розстріляні. Останньою була застрелена молода єврейка, що мешкала з шефом Гестапо на прізвисько “Вілюс”. Він був пострахом для місцевих жителів, часто його можна було зустріти, коли прогулювався з великою вівчаркою від будинку Гестапо, що містився навпроти жіночої середньої школи до казино на Гучку чи до будинку жандармерії. Єврейку застрілив сам “Вілюс”, під час прогулянки поблизу нижньої частини жидівського цвинтаря.

За декілька днів після ліквідації гетто у вересні 1943 до Добромиля з Передільниці двома автомашинами привезли кількадесят в’язнів, ноги яких були закуті ланцюгами. Вони почали розбирати спершу дах а потім стіни синагоги (божниці), а будматеріали вантажили на машини і вивозили назад до Передільниці, де з нього будували барак для ув’язнених.

Після ліквідації євреїв почалося і більші переслідування поляків. Польські жінки і чоловіки віком понад 18 років з міста і околиць обов’язково мусіли з’явитися на розгляд комісії, що працювала в будинку жандармерії і відправлялися на роботу до Німеччини. Комісія складалася з німців і українців, тому 99% висланих на роботи, були поляками. З моїх сусідів на роботи змушені були виїхати Христина і Станіслав Когути та Марія і Яніна Довгун. По закінченні війни в 1946 р. вони змогли повернутися до Польщі, проте оселилися поблизу Щеціна і Вроцлава. До нашого дому ще в березні 1942 року приїхала з Ярослава сестра моєї тітки Софія Божиняк, що також повинна була їхати на роботу до Німеччини. Однак моя мати вирішила, щоб вона приїхала до нас. Так вона переховувалась у нас з весни 1942 аж до осені 1943 року.

Господарі, котрі мали коней, змушені були відпрацювати т. зв. “форшпан” при вирубці і вивезенні дерева з губицьких лісів, що простягалися від Саліни аж до самого с. Пацлав поблизу Кальварії Пацлавської. Дехто працював і в боневицьких лісах. Це були букові, дубові, ялицеві і соснові дерева величезного діаметра. Вони вирубувалися у важкодоступних місцях. Таку працю майже неможливо було виконувати влітку, тому її виконували здебільшого взимку. Зрубані дерева перевозили на тартак Ліхтмана, де їх розпилювали на дошки чи бруси і потім вивозили до Німеччини. Частину деревини везли відразу на станцію, де вантажили у вагони і теж вивозили до Німеччини. Крім того у зимовий час 1941-1944 рр. місцеві жителі працювали на прибиранні снігу не лише в місті а й на дорозі з Перемишля через Добромиль до Хирова. Цим шляхом проходив один із важливих напрямків забезпечення німецьких військ, що воювали на сході. По цій дорозі часто проїжджали машини німецьких військ, що рухалися на деревному газі т. зв. “хольцгазі”, що не були пристосовані до руху по засніженій чи обледенілій дорозі. Тому вони часто під гору, коло цвинтара, біля маєтку Жулавських чи коло церкви в Ляцку перекидалися у фоси, по обидва боки від дороги. Аж приїзд транспорту на гусеницях дозволяв продовжувати шлях. Ранньою весною 1942 як і 1943 рр. сильно докучав мешканцям Добромиля голод. Люди шукали по полях картоплю, котра випадково залишилася восени, збирали лободу, з якої разом з викопаною картоплею варили т. зв. “пальпу”. З залишків муки варили “чир”, який їли з молоком. Для підсолодження використовували мелясу з цукрового буряка. Після жнив понад 2/3 врожаю мешканці змушені були віддати. За невиконання обов’язкових обсягів здачі люди наражалися на ревізію “гранатової” поліції, котра ходила від хати до хати перевіряла стодоли, спіжарки і обори і примусово реквізовувала знайдені залишки продуктів. Заборонено було без дозволу різати худобу за винятком овець і кіз. Корови, телята і свині ще з 1941 були обов’язково пронумеровані і зареєстровані. Вони були віддані за письмовою заявою як обов’язкові поставки. Це ж стосувалося і молока, де кожен власник мав чітко визначену кількість літрів молока, котрі мусів віддати до пунктів збору. Через голод, що дошкуляв мешканці Добромиля і околиць часто змушені були виїжджати в дальші околиці за продуктами.

Далі буде.

Про автора

Тадеуш Пстронґ народився 12 квітня 1932 року в місцевості Ляцко (тепер с. Солянуватка поблизу Добромиля). Його дід Іван, що працював на Саліні ковалем, створив у 1910 році власну кузню, де готував учнів. У 1918 році дід залишає сім’ю, що на той час налічувала сім осіб, і вступає до польського війська у Хирові. Бере участь у захисті військ генерала Галлєра, що переміщаються з Кросна через Сянок, Хирів, Самбір до Львова на допомогу львівським “орлятам”. Під час сутички коло Стар’яви був важко поранений, де й помер і був похований. Інші предки автора також пов’язані з Добромилем. Бабця зі сторони батька походила з родини Крвавичів, що мешкали у Добромилі на “горішних німцях”, померла у 1937 р. Дідусь зі сторони мами Петро Озур теж походив з Добромиля і працював на Саліні, його дружина Катарина з дому Пеняж мешкала у Ляцку. Мати пана Тадеуша – Стефанія, з дому Озур, батько – Юзеф Пстронґ. По закінченні війни і втрати східних земель Польщею пан Тадеуш з родиною 15 травня 1945 р. переїжджають до Перемишля і оселяються у близьких родичів на вул. Дружбацькій 9а. Тут разом з братом вчаться у середній школі №5 на вул. Конарського. Батько в цей час працює в ковальській фірмі на вул. Словацького навпроти цвинтаря. Після створення Державних машинних заводів працює на вул. Монюшки, а згодом на вул. Ясінського. Бачачи, що повернення до Ляцка стає неможливим батьки віддають репатріаційну картку і переїжджають до Журавиці, займаючи дерев’яний будинок. Живучи там п. Тадеуш доїжджає до загальноосвітньої школи ім. Ю. Словацького, а після здачі малої матури (9 клас), до Механічного ліцею на вул. Двірського. Після закінчення 8 класу під час канікул його примусово в рамках допомоги армії організації “служба Польщі” примусово висилають до трудового табору у місцевості Пачина коло Гливиць. Там він працює на будові трамвайної лінії. Після здачі матури в 1957 р. отримує направлення на роботу на підприємство “Мостосталь” в Забужі-Микульчицях в управлінні Міністерства промислового будівництва. Спершу працює у відділі головного механіка, яким керує інж. Маслонь зі Львова, згодом його переводять на будівництво свердловини у шахті Радлін. По завершенні будови його переводять на роботу у гуту Бобрек. Пізніше за власним бажанням переїжджає до Перемишля, де працює у Спілці військового будівництва на вул. 29 листопада. Спершу працює головним механіком а згодом дістає підвищення і його призначають директором будівельної бази. У 1957 році Тадеуш Пстронґ одружується з Марією Влох, у них народжуються дочка Тереза і син Кшиштоф. З 1967 року поселяються у Перемишлі, спершу на вул. 3 Травня, а згодом на вул. Єпископа Глазера. Тут працює до 1 жовтня 1991 року, коли виходить на заслужений відпочинок. Після виходу на пенсію цілком присвячується громадській роботі, виконуючи обов’язки заступника голови Товариства приятелів Добромиля і регіону.

З польської переклав Павло Теліш

---

[1] Тадеуш Пстронг – в.о. голови Товариства приятелів Добромиля і регіону (м. Перемишль, Польща).

[2] ВІН – “Воля і незалежність” повна назва “Рух опору без війни і диверсії “Воля і незалежність” – польська цивільно-військова організація, заснована 2 вересня 1945 року у Варшаві.