Український футбол у Перемишлі під час ІІ Світової війни

Про київський “матч смерті”, мабуть чули усі, хто хоч трохи цікавиться футболом. Але мало кому відомо що і на західноукраїнських землях у ці важкі часи розвивався футбол. Центром тодішнього футбольного життя було місто Перемишль над Сяном.

1 вересня 1939 року Німеччина напала на Польщу, а за кілька днів радянські війська перейшли Збруч. Польща перестала існувати, польський уряд утік до Лондона. Кордон між Німеччиною та Радянським Союзом встановився по Сяну. Більша частина Перемишля опинилася під радянською окупацією, а Засяння – у складі Генерал-губернаторства з центром у Кракові (цю частину міста називали “Дойч-Пшемисль”).

Футбольна команда українського спортивного клубу Сян у Перемишлі

(джерело: https://audiovis.nac.gov.pl/obraz/190287/

При Українському Центральному комітеті (УЦК) у Кракові (що його очолював тоді знаний географ, проф. В. Кубійович) засновано в 1940 році відділ молоді, що значною мірою спричинилося до пожвавлення українського спортивного життя в цілому тодішньому Генерал-губернаторстві. З ініціативи цього відділу в Перемишлі було створено український спортивний клуб (УСК) “Сян”, навколо якого гуртувалося спортивне життя Перемишля. Його діяльність стосувалася головно футболу, як найпопулярнішого в ті часи виду спорту. Тоді ж на Засянні і була створена українська футбольна дружина “Сян” .

Вже 14 квітня 1940 року на полі колишнього польського футбольного клубу “Чувай” відбувся мач ФК “Сян” та німецькою дружиною “Греншуцу”. Матч завершився перемогою українців 7:1.

Приблизно в той же час були організовані на Перемишчині повітові (районні) волейбольні і футбольні змагання. У футбольній першості Перемищини виступали: “Сян” Перемишль, “Степ” Бушковичі, “Лев” Радимно, “Буревій” Сосниця і “Сокіл” Гнатковичі. Сян здобув першість повіту випередивши “Степ” і “Буревій”.

Того ж року у Кракові організовано змагання футбольних дружин за першість цілого Генерал-губернаторства за участю: “Сяну”, “УСК Краків”, “Пролому” Пшеворськ”, “КЛК-Ярослав” і “Скали” з Ряшева. Окрім цього “Сян” брав участь у розиграші за Чашу (кубок) Генерал-Губернаторства, до участі в якому допущено лише 16 дружин з цілого Генерал-Губернаторства. Дійшовши до фіналу “Сян” виїхав 13 грудня 1940 року до Варшави, щоби там на колишньому полі “Легії” помірятися силами з німецьким “Г-Г Люфтваффе СФ Окєнце”. В морозний день на засніженому полі українці поступилися німецьким льотчикам 1:2. Проте німецька преса була повна похвал для “українців з Перемишля” як за саму гру “Сяну”, так і за його спортову поставу.

Весняний футбольний сезон 1941 року “Сян” започаткував участю у турнірі з нагоди Зелених свят у Кракові, маючи своїми противниками: “УСК-Краків”, “СС унд Поліцай Норд СФ” і “Герес СФ”. Українці здобули перемогу в цьому турнірі. Надзвичайно цінні відгуки преси “Сян” оправдав тиждень по тому, перегравши збірну “Вермахту ГГ”, у якій виступали кращі футболісти Відня. Рахунок 3:2 на користь “Сяну” говорить сам за себе. Цього ж року “Сян” знову виграв українську першість Генерал-Губернаторства, перемігши “КЛК Ярослав” 12:0 за сумою двох матчів. Це були останні змагання “Сяну” перед німецьким наступом на схід.

Незважаючи на різні перешкоди 30 червня 1941 року відбувся історичний матч у Перемишлі поміж “Сяном-Засяння” і “Сяном-Княжий город”, який завершився перемогою “Сяну-Засяння” з рахунком 1:2. Тодішній голова УСК “Сян” Євген Зиблікевич сердечно привітав обидві дружини, дякуючи за дотримання вірності українській ідеї та футболу.

Після дворічної перерви “Сян” відновив спортивні зв’язки зі Львовом, головно з львівською “Україною”. За час від осені 1941 до пізньої весни 1942 “Сян” брав участь лише в трьох змаганнях з чужими дружинами. Це були матчі зі збірною Кракова, де виступали колишні вищолігові футболісти Польщі. Саме запрошення “Сяну” на ці змагання та їх результат 4:3 на його користь можна вважати одним з найбільших спортивних успіхів.

Зустріч у травні 1942 року в присутності біля 5000 глядачів з італійською військовою дружиною принесла “Сянові” перемогу 8:1, а чергова гра з командою вермахту 6:2 була останньою із серії ігор “Сяну” з німецькими чи італійськими військовими.

Кілька товариських зустрічей “Сяну” з львівською “Україною” восени 1942 в Перемишлі й у Львові проходили зі змінним успіхом. Із п’яти матчів, проведених в тому часі “Сян” виграв три і програв дві (загальне відношення забитих і пропущених м’ячів 17:15 на користь “Сяну”).

Окрім футболу активно проводилися у ці важкі часи змагання з інших видів спорту: легкої атлетики, плавання, відбиванки (волейболу), кошиківки (баскетболу), настільного тенісу, лижного спорту (лещетарства), шахів та боксу. Але про це у подальших розвідках.

Курси Червоного Хреста у Добромилі

Жіноча рефентура ОУН розбудовує мережу Українського Червоного хреста в підпіллі. УЧХ має у своїй медично-санітарній опіці вояків УПА, а по змозі помагає місцевому населенню. Для вишколу охочих працювати в УЧХ улаштовуються у різних теренах курси. У квітні 1944 року у містечку Добромилі розпочнеться такий вишкіл для санітарок Перемищини.

Вчасно увечері, доволі втомлені, ми добилися до призначеної нам квартири в Добромилі. Старовинне містечко Добромиль, положене над річкою Вирвою, на горбку оподалік місточка, в зелені видніла старовинна церква й Василіанський монастир.

Наш медично-санітарний курс відбувався напівлегально під фірмою Українського Допомогового Комітету.

Справжньою організаторкою курсу була жіноча мережа ОУН. Плянувала вишколи Наталка Козакевич ("Сіра") та Марійка Яріш. Приміщення для викладів та квартири для учасниць приготовили місцеві організатори. Всіх учасниць курсу було двадцять дві, з того числа п'ятнадцять дівчат з довколишніх сіл, які приходили до міста щоденно пішки. Навчання відбувалося в невеликому будинку у двох скромно влаштованих кімнатах. Для користування викладачів та курсанток на стіні висіла чорна таблиця, а в кімнаті стояв тільки стіл та крісла.

Виклади проходили пляново, починалися щодня о 9-ій годині ранку. Учили нас два лікарі д-р Роман Кушнір* (фото), керівник міської лічниці, віком біля сорока років, середнього росту, привітний, енергійний. У цікавих, легко сприйнятливих для нас викладах, наводив особливі випадки зі своєї лікарської практики, іноді переплітав легким дотепом. Д-р Кушнір викладав підстави анатомії, фізіології та частіші випадки захворювань. Більше часу та уваги приділював інфекційним недугам та способам їхнього запобігання, тут включав інформації про мікроби, бактерії, особисту та загальну гігієну.

Д-р Роман Кушнір, керівник лікарні в Добромилі, викладав на курсах УЧХ в квітні 1944 р.

Другий викладач – д-р Мовчан, лікар хірург. Він теж працював у Добромильській лічниці. Викладав про ділянки зі своєї спеціальности. Говорив гарною літературною мовою, стисло, не витрачаючи багато зайвих слів. На лекціях він постійно підкреслював те, що гігієна й особиста чистота – це важливі чинники у збереженні здоров'я, передусім конечні при лікуванні хірургічних випадків. Обидва інструктори, крім теоретичних викладів, звертали багато уваги на практичне знання. Ми вправлялись накладати перев'язки, переносити ранених, давати уколи.

Після кінцевих іспитів, 13 травня 1944 року, ми одержали посвідки про закінчення санітарних курсів з підписами викладачів, на блянках Добромильської лікарні. Випускниці курсів з подякою дарували докторам Р. Кушнірові та Мовчанові китиці весняних квітів. Більшість місцевих курсанток залишились у селах Добромильщини, а нас четверо Люда, Михася, Стефа та я вернулися до Перемишля.

*Д-р Роман Кушнір народився 20 червня 1904 року в Горицях на Ярославщині. Середню освіту здобув у Перемиській гімназії, а медичні студії закінчив в університеті у Львові. У 1936-44 роках провадив лікарську практику та завідував лічницею в Добромилі, Роки 1945-49 працював таборовим лікарем у Байройті, (Німеччина), того ж самого року переїхав до Америки. 1952 р., після стейтових іспитів, відкрив приватну лікарську практику в Норт-Дакоті, (США). Помер 28 липня 1958 р.

Джерело: Літопис УПА. Т. 23. – Львів-Торонто, 1992. – С. 284-295.

 http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/12807/file.pdf

Добромиль: спогади

Тадеуш Пстронґ[1].

Містечко Добромиль, розташоване на території сучасної України, знаходиться над річкою Вирвою (права притока Вигору) на перехресті доріг до Перемишля, Хирова, Кальварії Пацлавської і далі аж до Бірчі. У 1374 і 1469 роках містечко було садибою роду Гербуртів. У 1566 р. король Сигізмунд Август дозволив львівському каштелянові, власнику соляних жуп Станіславу Гербурту перетворити його на місто, надаючи йому магдебурзьке право. Містечко здавна було відоме з виварювання солі. Ян Щасний Гербурт з Фельштина у 1611-1616 рр. заснував тут друкарню і видав одне з перших друкованих видань листів Вінцента Кадлубка і шість томів “Хроніки Яна Длугоша”. Пізніше друкарню перенесли до Яворова.

На Сліпій горі, (556 м. н.р.м.), за 4 км південніше міста, неподалік села Тарнава над потоком Ясенка близько 1450 р. збудовано дерев’яний замок. Новий мурований замок з ренесансовим аттиком збудував Ян Щасний Гербурт у 1614 році. Після згасання роду Гербуртів (близько 1645 р.) маєток перейшов у володіння роду Чуриллів, а згодом Красінських. У XVIII ст. на міському ринку збудовано нову ратушу.

Під час першого поділу Польщі в 1772 році Добромиль перейшов до Австрії. У 1784 р. Анна Білоголовська дозволила розібрати частину мурів замку і використати їх для розбудови греко-католицького василіанського монастиря та дзвіниці, датованої 1731 роком на пагорбі розташованому за 3,5 км на південний-захід від міста,. Від 1876 р. Добромиль стає центром повітового староства, перенесеного сюди з Бірчі. Неподалік міста збудовано станцію залізниці Перемишль (26 км) – Лупків – Лісько – Сянок. Тоді ж тут з’явилася невеличка гута і фабрика сірників. Разом з Енгельсбрунном (поселення, де переважали євреї) Добромиль у 1880 р. налічував коло 3000 жителів, з яких 62% – євреїв і німців, 22% – поляків, 16% – українців. За часів ІІ Речі Посполитої Добромиль – повітове місто у Львівському воєводстві, згодом окуповане більшовиками (1939-1941, 1944-1991), німцями (1941-1944). З 1991 року Добромиль – місто у Старо-Самбірському районі Львівської області, яке налічує понад 5,8 тис. мешканців і розташоване відразу за кордоном з Польщею.

Добромиль перед 1 вересня 1939 року

Перед вибухом ІІ Світової війни у Добромилі вирувало життя. Місто перетинали два важливі шляхи сполучення: перший вів з Перемишля до Хирова, Самбора і Трускавця, яким перевозили нафту, мазут і сіль вглиб Польщі, і другий – з гір зі сторони Папортна до Нового Міста. Щотижня тут відбувалися малі ярмарки, у дні відпустів – більші і найбільший, триденний 6 серпня, на які приїжджали покупці і продавці з віддалених міст і сіл. У місті діяло потужне товариство “Сокола”, яке ставило вистави: “Краків’яки і гірняки”, “Косцюшко під Рацлавіцами”, “Помста цигана”, керували яслами та урочистими академіями з нагоди державних урочистостей. З своїми постановками аматори виїжджали навіть до навколишніх місцевостей.

Почесним головою “Сокола” і активним громадським діячем був директор місцевої гімназії проф. Адам Загаєвський. На футбольному полі і в парку при вулиці Колійовій часто організовувалися фестини і забави. Найбільші свята відбувалися у колишньому маєтку пані Хелени Жулавської, яке знаходилося на пагорбі за залізничною станцією, а мури його в’їздової брами і вікові липи ще пам’ятали часи Гербуртів.

У місті діяло також сильне Товариство польських скаутів, яке в найбільші державні свята, такі як 3 травня, 11 листопада, День лісу, Ніч на Івана, а після 1936 р. ще й 26 травня розпалювали вогнища на чотирьох вершинах, що оточували місто. Кожна дружина піднімалася на іншу гору: одна на Гербурт, друга на Радич, третя на Лису гору, четверта на Ґібль і о 20 год. влітку та о 17 год. восени одночасно запалювали вогнища. Це було гарне видовище, яке подобалось не лише мешканцям міста, а й околиць.

Місто і околиці Добромиля, зокрема Гучок, перед війною були популярною відпочинковою зоною з прогулянковими маршрутами навколо монастиря Василіан, замку Гербуртів до Тарнави і у зворотному напрямку, а також вулицею Салінарною до Саліни, Ляцка і назад до Добромиля. Крім цього чимало осіб приїжджало до Добромиля на соляні ванни.

Окрім цього у Добромилі до вересня 1939 року діяв спортивний клуб з двома футбольними командами : А-ліги і молодіжної. За команду дорослих виступали Юліан Крауц (після переїзду до Перемишля у 1945 році виступав за першу команду Полонії Перемишль, котра грала у другій лізі), та брати Казимир і Владислав Вольфи, які після переїзду виступали за команди Чувай і Журавянка. Стадіон, на якому відбувалися змагання знаходився на лівому березі Вирви з боку міста поміж Хирівським мостом і пішохідним містком на Гучок. У місті, незважаючи на сильну торгівельну конкуренцію жидівського населення було декілька магазинів і ресторацій, власниками яких були поляки. Магазини продуктові: власники Пан Гебультович, Вуйцік, Тесля, різничі – пан Маліновський, Гусар, Цар, паперові – пан Гуркевіч, горілчаний – пані Яблонська, ресторани – пан Крауц і Кжейчик, цукерні – пані Борутовічова і Тесля, перукарі – Малицький і Рожичка, кравці – Родзинкевич і Кордис, пекарні – Купішевський і Касіян, аптекарі – пані Каліновські, фотограф пан Зачек. Декілька млинів, зокрема водних були розташовані на притоці Вирви Млинівці. Найстаршим був забитковий млин пана Копца, що знаходився навпроти маєтку Пані Жулавської при дорозі до Боневич. Підземелля млина знаходилося два поверхи під землею, мало дуже грубі кам’яні стіни, два кола моторові, а в дерев’яних деталях не було жодного цвяха. Млин зберігся ще мабуть з часів панування Гербуртів, які правдоподібно використовували його для помолу збіжжя на хліб і для роблення каші.

Щороку 8-10 серпня через Добромиль проходило чимало прочан як польської так і української національності. Поляки йшли на відпуст до Кальварії Пацлавської, а українці до дерев’яної Мацькової церкви у губицькому лісі перед Кальварією. Ці прочани йшли з дуже віддалених сторін аж з-під румунського кордону, йшли пішки босі, одягнуті в лляні сорочки і штани чи спідниці. Часто жителі Добромиля давали їм напитися води або яблук чи груш. Після проходу прочан десь приблизно 20 серпня 1939 року на площі перед ратушею проводились тренування для населення як вести себе у випадку використання неприятелем газів на випадок війни з німцями. Перед початком та після завершення тренувань оркестр пана Меховіча виконував мелодії патріотичних пісень.

Після вибуху війни 1 вересня 1939 року через Добромиль проходило чи проїжджало велика кількість як цивільних так і військових в напрямку Перемишля до польсько-румунської границі. Їхали вони переважно фірами, змучені і запорошені. Місцеві жителі напували їх водою. Пекло тривало до 8 вересня до приходу німецьких військ, котрі у вечірні години надійшли зі сторони гір (Папортна і Словаччини). Наприкінці вересня через Добромиль цього разу в напрямі з Заліщик до Перемишля проходила колона польських в’язнів, яких охороняли німецькі солдати, що йшли по обидва боки колони. Німецькі солдати мали підкочені рукави у гімнастерках, на руках тримали автомати а на голові мали шапки з козирком. Солдати ішли на відстані 20 м один від одного. Колона налічувала понад 1500 в’язнів війська польського, які не встигли перейти польсько-румунського кордну у Заліщиках. Етаповані в’язні були дуже змучені, брудні і голодні. Йдучи колоною солдати часто підганяли їх окриком. Під час проходу поблизу нашого городу деякі в’язні користали з води, яку ми для них виносили у відрах, а вони наливали її собі. Під час набирання води утворилася мала група в’язнів, двоє з яких побачивши що конвоїри далеко, пригнувшись втекли попід наш паркан на город, а потім в поле і боневицький ліс, здобуваючи волю.

Добромиль у період від 26 жовтня до 22 червня 1941 року

Після відходу німецьких військ 26 жовтня 1939 року в місто увійшли радянські війська і таємна поліція НКВС. Після створення міської влади, до якої увійшли представники української і жидівської національності розпочалися допити і переслідування поляків. Найперше нова влада викинула з приміщення нової плебанії о. Володимира Сурмяка разом з господинею і поселила їх у партері будинку між приміщенням гімназії і будинком Ґебультовича. В будинку плебаніїї розмістилася таємна поліція НКВС з якою тісно співпрацювали місцеві донощики української і жидівської національності. У грудні 1939 року частину поляків, що займали високі посади за польської влади: нотаріуса п. Винницького, бургомістра п. Пухалика, директора гімназії п. Загаєвського і п. Птачека було заарештовано і вивезено до таборів у Мєдному й Харкові, звідки вони вже не повернулися. Бачачи переслідування поляків п. Борутович і поштовий управитель п. Бар спробували організовувати у місті форми спротиву. Це мала бути організація на зразок ВІН[2] чи АК. Проте, під час вербування до цієї організаціі одного з добромильчан вони були заарештовані НКВС і вивезені до одного з таборів Росії. Разом з ними були заарештовані п. А. Асарабовський і Гуравський і ще троє осіб, прізвища яких не пам’ятаю, що були в списку, знайденому в арештованих. Деякі особи з цього списку, як п. Кремпулець і п. Станіслава Когут, попереджені через родичів або знайомих встигли утекти лісами через Кальварію до Перемишля і там залишилися. Станіслава Когут пізніше активно діяла у відділах АК в околицях Перемишля аж до 1945 року.

10 лютого 1940 року відбулося перше вивезення добромильчан до Сибіру. В четвертій годині ранку до тих осіб, яких планували вивезти під’їжджали фіри з солдатами НКВС і українськими поліцаями, що з ними співпрацювали. Родини, яких вивозили з криками розпачу і болю, роздягнутих і заплаканих або заспаних за декілька хвилин вантажили на вози дозволяючи взяти найпотрібніші речі і продукти. Їх везли на залізничну станцію де вантажили у товарні вагони і вивозили на Сибір. Серед вивезених називаю тих осіб, котрих я знав особисто, або чув з переказів родичів чи знайомих: п. Бар, син і дочка, п. Яблонські – батько, мати і обидві дочки, п. Загаєвська з двома дітьми, п. Ціхоцький з сином, п. Птачкова з дочкою і сином Юзефом, котрий працював згодом після війни на Радіо “Нова Європа”, п. Пухалік з сином Тадеушем, п. Волянський з трьома синами (дружину і новонародженого сина поки що залишили), п. Асарабовська з дочкою Ізою, п. Горовська (з дому Метикувна), п. Винницька з дітьми і батьками, п. Квятек з сином і дочкою (її чоловіка, міліціонера, заарештували і вивезли раніше), п. Копко, надлісничий з Губич з родиною, п. Мазур лісничий з Губич з родиною,.

Серед вивезених на Сибір родин не було жодної родини чи особи української або жидівської національності.

Після викриття і арешту у грудні низки діячів польської національності та вивезення їхніх родин до Сибіру також і в час німецької окупації у 1943 році за приналежність до АК арештовано і вислано до Освенціма п. Казимира Струса і брата дантиста п. Новака. Більше про їхню долю мені нічого невідомо.

Вбивства і замордування осіб польської національності на Волині, а пізніше і в околицях Добромиля (Тарнава, Боневичі, Ляцко, Болозва) призвели до мобілізації місцевого польського населення до організації нічного вартування. Кожен із сусідів протягом кількох нічних годин спостерігав за навколишнім тереном. Поляки, котрі мешкали далеко від міста чи посеред українських родин на ніч залишали свої будинки і переховувались у родичів або знайомих. Так тривало аж до дня виїзду їх до Польщі.

Після вивезення поляків на Сибір їхні помешкання зайняли родини радянських урядовців, міліціонерів чи військових. Приїжджали вони до Добромиля у валянках, куфайках, з хустками на голові і з невеликими пакунками. А виїжджали перед 22 червня 1941 року вантажними машинами, але вже значно краще одягнуті і з цінними речами. Утікаючи 22 червня, радянські війська підпалили два будинки на Гучку і один в Ляцку, де зберігалися продукти і обмундирування для солдатів, що перебували на правому березі Сяну.

Ліквідація в’язниці у Добромилі 22-27 червня 1941 року

У день вибуху радянсько-німецької війни 22 червня 1941 року у добромильській в’язниці перебувало понад 90 в’язнів. 22-25 червня до в’язниці етаповано ще 18 осіб, яким інкримінували шпигунство на користь німців, їх називали “шпіонами”. Серед ув’знених перебував і молодший син п. Романовичів, якого затримали на вул. Перемиській, коли піднімав із землі уламок снаряду т.зв. “шрапнелі”. Радянський патруль, що проходив вулицею прийняв його за шпигуна. Декілька осіб доправили до в’язниці з т. зв. “горішних і долішних німців”, теж звинувачуючи їх у шпигунстві. Двох осіб, п. Довгун заарештували за те, що вони голосно розмовляли на горищі свого будинку на вул. Хирівській, коли нею проходив патруль. Виявилося, що вони вийшли на горище, щоб забрати з бочки рештки зерна, однак слідчий вважав, що вони переховували там німецького шпигуна. Проте, п. Довгун були звільнені з в’язниці в ранішні години 26 червня завдяки викупу, переданого через деяких осіб, що співпрацювали з НКВС.

26 червня 1941 року у в’язниці могли перебувати понад 90 осіб. Вночі 3 26 на 27 червня близько 9 год. вечора частину в’язнів (близько 50 осіб) повантажили на машини ЗІЛ-5 і вивезли до Саліни в Ляцку, де вони були замордовані. Решта 40 в’язнів були розстріляні пострілом в потилицю у в’язниці. Під час виконання розстрілів на подвір’ї в’язниці на повних оборотах працював двигун трактора, щоб заглушити крики і плач в’язнів і постріли. Близько четвертої години ранку 27 червня радянські війська та вбивці з НКВС залишили місто.

У ранкові години по Добромилю і околицях миттю розійшлася звістка про вбивства у в’язниці. Люди стали відвідувати в’язницю, двері якої як збоку Ринку так і зі сторони подвір’я були відчинені. Дехто, зайшовши на територію в’язниці швидко вибігав з криками чи плачем від жаху, інші ходили по камерах і сходах, шукаючи рідних або знайомих. Також і я з братом Яном і товаришами Каролем і Він центом Когутами в обідні години зайшли на територію в’язниці. Зайшовши туди ми побачили жахливе видовище. Коридори і сходи в’язниці були залитіі кров’ю, на другому поверсі лежали останки двох жінок, які були майже роздягнуті. Одна з них була сильно здута, очевидно, вагітна. У камерах на другому поверсі, що теж були залиті кров’ю лежали трупи ув’язнених, здебільшого по одному в камері. Вернувшись задніми сходами вниз на подвір’я в’язниці ми побачили під цегляним парканом у невеликій викопаній ямі трупи понад 30 в’язнів. Трупи лежали один над іншим і над ними роїлося хмара мух. Це було жахливе видовище, якого, мабуть, не забуду аж до смерті.

Після виходу з тюрми ми побачили декілька фір із свіжозбитими трунами, котрими приїжджали рідні, щоб забрати тіла помордованих.

У вечірні години 27 червня у місто з боку Папортна увійшов невеликий відділ німецького війська. Наступного дня прибувало щораз більше німців, а з ними і чимало кореспондентів, які відвідували і фотографували в’язницю. Ці делегації відвідували також і Саліну, де також були здійснені масові вбивства. Після організації т.зв. тимчасової влади і української поліції 29 червня незідентифіковані чи невпізнані трупи були похоронені на міському цвинтарі у спільній могилі з правого боку недалеко від входу. Хочу зазначити що серед помордованих в’язнів на подвір’ї в’язниці врятувався мужчина на прізвище Юзеф Крента, що був родом з Кальварії Пацлавської. Після поранення у плече від пострілу солдата НКВС він впав у яму, а на нього відразу впало ще кілька трупів. Після завершення розстрілів і втечі виконавців йому вдалося вибратися з-під трупів, виповзти з ями, переповзти через паркан в’язниці і дістатися за мур будинку, в якому знаходилася аптека п. Калиновських. Після того, як вони оглянули його рани, нагодували і переодягнули він подався до Кальварії. Діставшись дому, нікому нічого не розповідав і багато років не повертався до пережитого.

Про вбивства у Добромильській в’язниці як і на Саліні заборонено було говорити і після повернення радянських військ після липня 1944 року. Щораз частіше серед молодого покоління ходили розмови, що вбивства здійснили німецькі війська чи Гестапо.

Добромиль у період від 28 червня 1941 до липня 1944 року

28 червня 1941 року німецькі війська увійшли в місто. Після приходу і впорядкування справ, пов’язаних із вбивствами в тюрмі і на Саліні було створено жандармерію, в склад якої увійшли також і українці. Жандармерія, осідок якої був у будинку колишньої римо-католицької плебанії, де раніш містилося НКВС, приступила до знищення осіб циганської, єврейської і польської національності. Двоє чи троє поляків з Добромиля були ув’язнені в Освенцімі. Цигани, які кочували у возах (таборах) над річкою Вирвою коло молочарні були вигнані на жидівський цвинтар (Окописько), де були розстріляні і там же похоронені.

У той же час населення єврейської національності як з міста так із околиць примусово були зігнані до будинків, що знаходилися на вул. Шевській (вулиця, що вела від пекарні Купішевського до будинку Кравцової) де було створене гетто. Це місце було оточене колючим дротом як з боку Ринку так і від річки Вирви і охоронялося жандармами, у тім числі й особами з синьо-жовтими пов’язками на руках. Дві чи три родини польської чи української національності, що мешкали на вул. Шевській були примусово переселені до будинків, залишених євреями в іншій частині міста. Деякі євреї, що під час переселення пробували тікати або поховалися на стрихах чи у пивницях були розстріляні, а їхні трупи вивезені на Окописько і там похоронені в могилах, викопаних євреями, приведеними з гетто. Один з євреїв, що помер, був привезений на фірі з соломою господарем, котрий його переховував на міську торгову площу біля стадіону над Вирвою і там викинутий, щоб німці не знали хто його переховував. Весною 1943 року з гетто були виведені дві групи в’язнів приблизно по 100 осіб, яких погнали на залізничну станцію, повантажили у вагони і відправили ймовірно до Белзця. Особи, що залишилися (головно жінки і діти близько 70 осіб) у вересні 1943 року разом з керівництвом гетто, на чолі якого стояв добромильським лікар, прізвища якого не пам’ятаю, були виведені колоною на поле позаду тартака Ліхтмана. Вишикувані над викопаною ямою вони були розстріляні, вкинуті до ями, присипані землею і по їхніх тілах їздив якийсь транспорт. Цю розправу я особисто спостерігав з гори з-за цвинтарного муру разом з братом Яном і кількома товаришами. Пивниці будинків як вся територія гетто після виведення останньої групи в’язнів були ретельно перевірені, а дві родини, що там переховувалися відразу були розстріляні. Останньою була застрелена молода єврейка, що мешкала з шефом Гестапо на прізвисько “Вілюс”. Він був пострахом для місцевих жителів, часто його можна було зустріти, коли прогулювався з великою вівчаркою від будинку Гестапо, що містився навпроти жіночої середньої школи до казино на Гучку чи до будинку жандармерії. Єврейку застрілив сам “Вілюс”, під час прогулянки поблизу нижньої частини жидівського цвинтаря.

За декілька днів після ліквідації гетто у вересні 1943 до Добромиля з Передільниці двома автомашинами привезли кількадесят в’язнів, ноги яких були закуті ланцюгами. Вони почали розбирати спершу дах а потім стіни синагоги (божниці), а будматеріали вантажили на машини і вивозили назад до Передільниці, де з нього будували барак для ув’язнених.

Після ліквідації євреїв почалося і більші переслідування поляків. Польські жінки і чоловіки віком понад 18 років з міста і околиць обов’язково мусіли з’явитися на розгляд комісії, що працювала в будинку жандармерії і відправлялися на роботу до Німеччини. Комісія складалася з німців і українців, тому 99% висланих на роботи, були поляками. З моїх сусідів на роботи змушені були виїхати Христина і Станіслав Когути та Марія і Яніна Довгун. По закінченні війни в 1946 р. вони змогли повернутися до Польщі, проте оселилися поблизу Щеціна і Вроцлава. До нашого дому ще в березні 1942 року приїхала з Ярослава сестра моєї тітки Софія Божиняк, що також повинна була їхати на роботу до Німеччини. Однак моя мати вирішила, щоб вона приїхала до нас. Так вона переховувалась у нас з весни 1942 аж до осені 1943 року.

Господарі, котрі мали коней, змушені були відпрацювати т. зв. “форшпан” при вирубці і вивезенні дерева з губицьких лісів, що простягалися від Саліни аж до самого с. Пацлав поблизу Кальварії Пацлавської. Дехто працював і в боневицьких лісах. Це були букові, дубові, ялицеві і соснові дерева величезного діаметра. Вони вирубувалися у важкодоступних місцях. Таку працю майже неможливо було виконувати влітку, тому її виконували здебільшого взимку. Зрубані дерева перевозили на тартак Ліхтмана, де їх розпилювали на дошки чи бруси і потім вивозили до Німеччини. Частину деревини везли відразу на станцію, де вантажили у вагони і теж вивозили до Німеччини. Крім того у зимовий час 1941-1944 рр. місцеві жителі працювали на прибиранні снігу не лише в місті а й на дорозі з Перемишля через Добромиль до Хирова. Цим шляхом проходив один із важливих напрямків забезпечення німецьких військ, що воювали на сході. По цій дорозі часто проїжджали машини німецьких військ, що рухалися на деревному газі т. зв. “хольцгазі”, що не були пристосовані до руху по засніженій чи обледенілій дорозі. Тому вони часто під гору, коло цвинтара, біля маєтку Жулавських чи коло церкви в Ляцку перекидалися у фоси, по обидва боки від дороги. Аж приїзд транспорту на гусеницях дозволяв продовжувати шлях. Ранньою весною 1942 як і 1943 рр. сильно докучав мешканцям Добромиля голод. Люди шукали по полях картоплю, котра випадково залишилася восени, збирали лободу, з якої разом з викопаною картоплею варили т. зв. “пальпу”. З залишків муки варили “чир”, який їли з молоком. Для підсолодження використовували мелясу з цукрового буряка. Після жнив понад 2/3 врожаю мешканці змушені були віддати. За невиконання обов’язкових обсягів здачі люди наражалися на ревізію “гранатової” поліції, котра ходила від хати до хати перевіряла стодоли, спіжарки і обори і примусово реквізовувала знайдені залишки продуктів. Заборонено було без дозволу різати худобу за винятком овець і кіз. Корови, телята і свині ще з 1941 були обов’язково пронумеровані і зареєстровані. Вони були віддані за письмовою заявою як обов’язкові поставки. Це ж стосувалося і молока, де кожен власник мав чітко визначену кількість літрів молока, котрі мусів віддати до пунктів збору. Через голод, що дошкуляв мешканці Добромиля і околиць часто змушені були виїжджати в дальші околиці за продуктами.

Далі буде.

Про автора

Тадеуш Пстронґ народився 12 квітня 1932 року в місцевості Ляцко (тепер с. Солянуватка поблизу Добромиля). Його дід Іван, що працював на Саліні ковалем, створив у 1910 році власну кузню, де готував учнів. У 1918 році дід залишає сім’ю, що на той час налічувала сім осіб, і вступає до польського війська у Хирові. Бере участь у захисті військ генерала Галлєра, що переміщаються з Кросна через Сянок, Хирів, Самбір до Львова на допомогу львівським “орлятам”. Під час сутички коло Стар’яви був важко поранений, де й помер і був похований. Інші предки автора також пов’язані з Добромилем. Бабця зі сторони батька походила з родини Крвавичів, що мешкали у Добромилі на “горішних німцях”, померла у 1937 р. Дідусь зі сторони мами Петро Озур теж походив з Добромиля і працював на Саліні, його дружина Катарина з дому Пеняж мешкала у Ляцку. Мати пана Тадеуша – Стефанія, з дому Озур, батько – Юзеф Пстронґ. По закінченні війни і втрати східних земель Польщею пан Тадеуш з родиною 15 травня 1945 р. переїжджають до Перемишля і оселяються у близьких родичів на вул. Дружбацькій 9а. Тут разом з братом вчаться у середній школі №5 на вул. Конарського. Батько в цей час працює в ковальській фірмі на вул. Словацького навпроти цвинтаря. Після створення Державних машинних заводів працює на вул. Монюшки, а згодом на вул. Ясінського. Бачачи, що повернення до Ляцка стає неможливим батьки віддають репатріаційну картку і переїжджають до Журавиці, займаючи дерев’яний будинок. Живучи там п. Тадеуш доїжджає до загальноосвітньої школи ім. Ю. Словацького, а після здачі малої матури (9 клас), до Механічного ліцею на вул. Двірського. Після закінчення 8 класу під час канікул його примусово в рамках допомоги армії організації “служба Польщі” примусово висилають до трудового табору у місцевості Пачина коло Гливиць. Там він працює на будові трамвайної лінії. Після здачі матури в 1957 р. отримує направлення на роботу на підприємство “Мостосталь” в Забужі-Микульчицях в управлінні Міністерства промислового будівництва. Спершу працює у відділі головного механіка, яким керує інж. Маслонь зі Львова, згодом його переводять на будівництво свердловини у шахті Радлін. По завершенні будови його переводять на роботу у гуту Бобрек. Пізніше за власним бажанням переїжджає до Перемишля, де працює у Спілці військового будівництва на вул. 29 листопада. Спершу працює головним механіком а згодом дістає підвищення і його призначають директором будівельної бази. У 1957 році Тадеуш Пстронґ одружується з Марією Влох, у них народжуються дочка Тереза і син Кшиштоф. З 1967 року поселяються у Перемишлі, спершу на вул. 3 Травня, а згодом на вул. Єпископа Глазера. Тут працює до 1 жовтня 1991 року, коли виходить на заслужений відпочинок. Після виходу на пенсію цілком присвячується громадській роботі, виконуючи обов’язки заступника голови Товариства приятелів Добромиля і регіону.

З польської переклав Павло Теліш

---

[1] Тадеуш Пстронг – в.о. голови Товариства приятелів Добромиля і регіону (м. Перемишль, Польща).

[2] ВІН – “Воля і незалежність” повна назва “Рух опору без війни і диверсії “Воля і незалежність” – польська цивільно-військова організація, заснована 2 вересня 1945 року у Варшаві.

ПЕРШІ СПРОБИ ОРГАНІЗОВАНОГО ТУРИЗМУ В ОКОЛИЦЯХ ДОБРОМИЛЯ

Одну з перших спроб організації туристичних походів на наших теренах описують матеріали шести мандрівок академічної молоді в 1883-1889 рр., що значною мірою активізували краєзнавчо-туристичні дослідження на Добромильщині.

Одну з таких мандрівок підготувало „Академічне Братство”, при якому утворено „вандрівничий комітет”. Мандрівка повинна була відбутися за маршрутом Перемишль – Добромиль – Устріки – Лімна – Турка – Розлуч – Смільна – Підбуж – Дрогобич. Учасники їхали за свій кошт і платили тільки 3 зр. на утримання хору. Поіменно згадуються як учасники: Антоневич, Бобикевич, Грицина, Е. Гуталевич, Дрималик, Козакевич (голова мандрівки), Лев, Мицавка, Євген Петрушевич, Кирило Трильовський.

Мандрівка розпочалася 1 серпня у Перемишлі, де студенти дали концерт. 2 серпня виїхали до Добромиля, тут також давали музичний вечір в ліску біля салін в Ляцьку. Добромиль лежить в кітловині, котру окружають щораз вищі згір’я, вибігаючи в полуднево-західній стороні в досить великий шпиль. З яру межи двома такими горами видніють копули василіанського монастиря, котрого мури дуже хорошо відбивають від зелені окружаючого смерекового ліса. На верху сусідньої гори сірі понурі звалища Фельштину, старого замку Гербуртів. О нім то ходить польська легенда, що на його баштах гніздились орли, духи опікуни родини Гербуртів. Однак один з її членів мав раз необачно збити одного зі своїх крилатих опікунів і від того часу винеслися вони в інші сторони, а на родину Гербуртів стало градом спадати нещастя.

3 серпня туристи відвідали церкву і монастир, що тоді був під наглядом Єзуїтів, які проводили реформу василіан, – всюди побачили ми незвичайний порядок і акуратність. В монастирськім рефектарі бачили портрети добродіїв монастиря – одного з Гербуртів і Потоцького, канівського старости.

Поминувши монашу обитель пішли ми грабовим лісом вгору до замкових звалищ. Зблизька вони багато тратять на своїм романтичнім повабі. З цілої середньовічної будівлі лишилося ще лише склепіння головного в’їзду, – прочі ж останки творять неправильний півкруг і взагалі годі в них відгадати цілий первісний плян. З вікон чим раз більше падаючих мурів розстелюється широкий вид з містом Добромилем посередині, з горбами, покритими управленими нивами, то знов в голубе впадаючими лісами. З Добромиля мандрівники поїхали залізницею до Уст рик, де дали концерт.

Джерело: І. Крип’якевич. З історії галицького краєзнавства / Іван Крип’якевич. – Львів: Друкарня НТШ, 1932. – С. 12-14.

КАЛЬВАРІЯ ПАЦЛАВСЬКА – МІСЦЕ ПАЛОМНИЦТВА ОБИДВОХ НАРОДІВ

На шляху інтеграції України та країн Європейського Союзу важливе значення має посилення культурних взаємин між українцями та нашими найближчими сусідами. Часто такі взаємини найкраще реалізуються у релігійній та туристичній сфері. Останніми роками значної активізації чи радше відновлення набув релігійний туризм. Релігійний туризм – відвідування сакральних споруд з паломницькою або пізнавальною метою. Цей вид туризму включає паломницький і розвивається на основі збережених культових споруд чи місць поховання [1].

На території українсько-польського прикордоння протягом тривалого періоду перепліталися різні національні культури, які залишили численні культові пам’ятки та місця поховання. Це робить цей регіон унікальним з точки зору його туристичної привабливості. Однак, протягом бурхливого ХХ ст. значна частина унікальних сакральних пам’яток була або втрачена або перебуває у занедбаному стані. У Передкарпатті й Карпатському регіоні таких місць збереглося небагато – комплекси Лаврівського й Добромильського монастирів з українського боку й Кальварія Пацлавська відразу за українсько-польським кордоном. Обидва монастирі були дуже поруйновані у радянський час і лише зараз поступово відновлюються. Кальварія Пацлавська на сьогодні є місцем паломництва вірних лише римо-католицького обряду.

Наприкінці ХІХ – першій половині ХХ ст. найвідомішим і найбільш відвідуваним осередком паломництва греко-католиків була Кальварія Пацлавська. Відомості про це місце сягають дуже давніх часів. Слід зазначити, що це місце паломництва не лише українців але й поляків. Українські джерела свідчать, що вже на початку XIV ст. стояла у Пацлаві (нині територія гміни Фредрополь у Перемиському повіті, Польща) стара дерев’яна церква Симона Стовпника. Відомо також що її ґрунтовно перебудовано у 1611 році й неодноразово ремонтовано протягом наступних століть [4]. У цій церкві була дуже давня ікона правдоподібно ще з XIV ст. [3]. Щороку на це місце прибувало щораз більше прочан-паломників, тому наприкінці ХІХ ст. Апостольська столиця наділила це місце відпустами, найбільші з яких відбувалися 11–15 серпня та 11–14 вересня [4]. Щороку у час відпустів число паломників збільшувалось, тому наприкінці ХІХ ст. розпочалося будівництво нової більшої мурованої церкви, котре було завершено у 1913 р. Тоді ж сюди перенесли і чудотворну ікону.

Найбільший розквіт Кальварії Пацлавської, як відпустового місця, відбувся між двома світовими війнами за часів перемиського єпископа Йосафата Коциловського. У 1921 р. ґрунтовно відновлено стару дерев’яну церкву, збудовано бараки, влаштовано криниці для освячення води. У 1923 р. одержано дозвіл від духовних властей на заснування Хресної дороги, яка мала вирішальне значення для подальшого розвитку цього відпустового місця. У міжвоєнний період Кальварія Пацлавська стала найвідомішим місцем паломництва греко-католиків у Підкарпатті й Карпатському регіоні. В окремі роки число греко-католиків перевищувало кількість римокатоликів.

Однак, перестоявши майже без втрат усю Другу світову війну Кальварія Пацлавська була знищена під час масового виселення українців з теренів повоєнної Польщі. У 1946 р. спалено стару церкву, знищено іконостас у новій церкві. У 1957 р. остаточно пограбовано і зруйновано нову церкву, матеріал з якої ужито до покращення дороги в селі [2]. Лише наприкінці 80-их рр. українські паломники і туристи поступово починають відвідувати місце зруйнованої святині.

На сьогоднішній день Кальварія Пацлавська – місце паломництва вірних римо-католицького обряду. До наших днів тут зберігся комплекс монастиря оо. Францисканців, який занесений до Реєстру історико-культурних пам’яток Підкарпатського воєводства [8]. Польські джерела пов’язують заснування монастиря з іменем Максиміліана Фредра (1620–1679). У 1665 р за його кошти тут було побудовано дерев’яний костел і монастир, до якого згодом прибули оо. Францисканці. Комплекс Кальварії Пацлавської зберігся до нашого часу завдяки іншому фундатору Стефану Юзефу Дверніцькому. У 1770–1775 рр. за його кошти було збудовано мурований костел Воздвиження Чесного Хреста, який був посвячений у 1776 р. На схилах гори було збудовано близько 20 мурованих і дерев’яних каплиць на взірець Хресної дороги у Єрусалимі [5, с. 93].

Рис. Мурована церква на Кальварії Пацлавській, освячена 1913 р., остаточно знищена у 1957 р. (фото кінця 1940–их рр.) [7].

У костелі знаходиться чудотворна ікона Кальварійської Богоматері, яка згідно з переказами була перенесена сюди після захоплення Кам’янця-Подільського турками у 1672 р. У 1882 р. Апостольська столиця затвердила коронаційний акт і невдовзі ікона була коронована у присутності понад 100 тисяч паломників. Бурхлива історія, пов’язана з іконою у роки Другої світової війни. У 1939 р. її перевезли до Чишок коло Львова, згодом до Ясла і Кракова, де вона була замурована у фундаменти одного з костелів. Лише після війни ікону повернули на Кальварію. У 1968 р. сюди прибув тодішній краківський митрополит Кароль Войтила, пізніший понтифік Іван-Павло ІІ [].

Сучасна Кальварія Пацлавська – це найбільший паломницько-туристичний центр Підкарпатського воєводства Польщі, який часто називають “Голгофа Прикарпаття” чи “Ясна гора Прикарпаття”. Його розвитку сприяли не лише збережені сакральні споруди, а й сприятливі природно-географічні умови. Щороку весь літній сезон на території комплексу відбуваються багатолюдні заходи, в яких беруть участь не лише паломники, а й туристи з віддалених місцевостей, а часто й з-за кордону. У квітні тут відбувається Хресна дорога і відкриття сезону мотоциклістів. У травні – відпуст, регіональна проща для пожежників та урочистість з нагоди Вознесіння Господнього. Найбільша кількість туристів приїжджає сюди в літні місяці. Щороку у червні чимало туристів-паломників приймає участь у реколекціях для гірських провідників, урочистостях з нагоди Зіслання Святого Духа, і у відпусті до Св. Антонія. Крім цього, щороку, в останніх днях червня проводиться щорічна проща в наміренню тверезості. Багатолюдні урочистості у монастирі о. Францисканців відбуваються у липні – щорічна молодіжна зустріч “Месія –Воля”. Найбільший кальварійський відпуст відбувається тут щороку 11-15 серпня. У вересні – проща для донорів крові, малий відпуст (13-14 вересня), проща для працівників охорони здоров’я та урочисте відзначення річниці посвячення храму в Кальварії Пацлавській. У жовтні тут відбуваються урочистості присвячені Св. Франциску та закриття сезону мотоциклістів на Прикарпатті [7]. Річний цикл урочистостей триває всю теплу пору року і характеризується привабливістю не лише для паломників, а й для туристів.

Отже, завдяки сприятливим природнім умовам, цікавим історичним особливостям, збереженому монастирському комплексу Кальварія Пацлавська в останні десятиліття перетворилася у визначний регіональний культурний та паломницько-туристичний центр. Щороку у дні найбільших відпустів сюди приїжджають чимало не лише паломників, але й туристів. Наявність такого центру поблизу кордону сприяє розвитку прикордонних регіонів та посиленню співробітництва між українцями й поляками.

Досвід Кальварії Пацлавської варто використовувати під час відновлення та обґрунтування напрямків подальшого розвитку Лаврівського й Добромильського монастирів. Адже вони знаходяться в аналогічних природно-географічних умовах, а тому мають всі підстави у майбутньому стати визначними регіональними культурними та паломницько-туристичними центрами.

Однак, зважаючи на те, що протягом тривалого історичного періоду Кальварія Пацлавська була місцем паломництва не лише поляків, але й українців, слід зберігати у регіоні українську ідентичність та поступово збільшувати там українську присутність. Цьому безумовно сприятиме скасування візового режиму для українців, чи відкриття нових пунктів пропуску (у тім числі пішохідних) на українсько-польському кордоні.

Література:

1.            Безручко Л.С. Методика оцінки історико-культурних ресурсів: навч. посіб /Л.С. Безручко. – Львів, 2013. – 164 с.

2.            Білий Б. Кальварія Пацлавська / Богдан Білий // Перемиські дзвони. – 1992. – №7–8. – С. 16.

3.            На Кальварію // Бескид. – Ч. 6 (165) від 16 серпня 1931.

4.            Пацлавська Кальварія. – Перемишль: Наклад т-ва “Перемиська єпархіальна поміч”, 1924. – 95 с.

5.            Barcik J. Fundacja klasztoru franciszkanów w Kalwarii Pacławskiej / Józef Barcik // Prawo Kanoniczne : kwartalnik prawno-historyczny. – 1973. – №16/1–2. – С. 89–128.

6.            Kalwaria Paclawska. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kalwariapaclawska.pl/index.html.

7.            Nieistniejąca cerkiew p.w. Zaśnięcia Matki Bożej w Pacławiu z 1913 r. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://fotoforum.gazeta.pl/zdjecie/3209907,2,1,Paclaw.html.

8.            Rejestr zabytków Wojewodstwa Podkarpackiego. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://bip.wuozprzemysl.pl/index.php?id=230.

9.            Zespol parkow krajobrazowych w Przemyślu – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.zpkprzemysl.pl/index.php?fsid=1&t=informacje_ogolne.

Добромильчани в цісаря

Добромильчани у цісаря

Добромильський монастир оо. Василіан став останніми часами відомий у світі, а зокрема у столичній віденській пресі завдяки посольству мешканців міста під керівництвом проф. д-ра Ісидора Шараневича[1] до цісаря і папського нунція. Цісар уділив їм аудієнції 30 квітня 1885 року в обідню пору. Депутація вручила йому листа, в якому доводила безправність передачі монастиря єзуїтам. Цісар[2] відповів, що йому насамперед добро народу руського лежить на серці, але передача монастиря наступила на прохання провінціала закону[3], митрополита[4] і римської курії. Папський нунцій Ванутеллі[5] заспокоював русинів, що єзуїтська окупація незабаром завершиться. Найгіршу прислугу депутації зробила віденська преса, висвітлюючи усю цю справу в найгіршому і неправдивому світлі.

Джерело: Ехо з над Сяну за 3 травня 1885 р. – №1.

Фото: http://old.osbm.org.ua

З польської переклав Павло Теліш

---

[1] Ізидор (Ісидор) Шараневич (1829, Козарі коло Галича, 1901, Львів) – український історик й громадський діяч Галичини, педагог (учитель Перемиської та Львівської гімназій), професор Львівського університету (з 1873 р.); дійсний член АН у Кракові, почесний директор Київського Університету; багатолітній сеньйор Ставропігійського інституту у Львові. Почесний член товариства “Просвіта” з 1871 р.

[2] Франц Йосиф І (1830 – Лаксенбург, Австрія, 1916 – Відень) – імператор Австрійської (1848–1867 рр.) та Австро-Угорської імперії, до складу якої входила Галичина. Правив 68 років, його правління – епоха в історії народів, що входили до складу цієї монархії.

[3] Климентій Сарницький – (1832–1909) – український греко-католицький діяч, священик-василіянин, професор біблійних наук, ректор Львівського Університету. Протоігумен галицьких василіан (з 1878 р.) За дорученням папи Льва XIII розпочав реформу Василіанського чину (1882–1904).

[4] Сильвестр Сембратович  – (1836, Дошниця, Західна Лемківщина – 1898, Львів) – єпископ Української греко-католицької церкви, кардинал, єпископ Кам’янецький, Архієпископ Львівський, Митрополит Галицький – предстоятель Української Греко-Католицької Церкви.

[5] Серафіно Ванутеллі (1834 – Дженаццано коло Риму, 1915 – Рим) – апостольський нунцій (постійний дипломатичний представник) у Австро-Угорщині.

Іван Франко у Добромилі

Дня 14 жовтня явилися до мене голова перемиського селянського комітету сеймовий посол Степан Новаківський і секретар того ж комітету Павлуцький і предложили мені зголосити свою кандидатуру, заявляючи, що селянство прийме її прихильніше, як кандидатуру дотеперішнього посла старорусина д-ра Антоневича. Я рішився прийняти се предложення і виїхав слідуючої суботи до Мостиськ, де також мало відбутися передвиборче зібрання. На се зібрання прибули також д-р Антоневич із Перемишля і редактори Марків, Авдиковський та Вячеслав Будзиновський зі Львова.

Дня 27 жовтня, мали бути знов збори в Перемишлі і зібрання виборців у Добромилі. Невважаючи на сильний дощ, до Перемишля зійшлося  коло 1000 селян, але староство в останній хвилі заборонило зібрання задля небезпеки холери. Се була, очевидно, „cholera politica^”, спеціальна хвороба, дуже розповсюджена в Галичині, що вибухає тільки там, де треба ударемнити або розігнати неприємні масові зібрання.

Я мав намір того дня представитися виборцям у Добромилі, тож поїхав туди й переконався, що задля довгих дощів зібралося тільки невелике число виборців. Я заняв ся розмовою з ними в одній гостиниці. Ледве всі ми були зібрані, коли до гостиниці війшов жандарм, сим разом без карабіна, і сів коло стола. Ми не переривали своєї розмови і продовжували її. Жандарм слухав пильно, але не вмішувався в нашу розмову. Ми постановили на другий день зібратися в більшім числі в однім приватнім помешканні і відбути там збори за особистими запрошеннями на основі § 2 закону про зібрання. Коли, одначе, на другий день мій приятель Василь Гуркевич[1] почав на торговиці обходити виборців і роздавати їм запросини на збори, той самий учорашній жандарм заарештував його з того приводу, що він „роздавав селянам картки невідомого змісту і агітував перед наближенням виборів у часі, в якім агітування було заборонене”. Даремно доказував йому Гукевич, що власне в тім часі законом запевнена повна свобода агітації.

– Прошу пана йти за мною до пана старости, – раз у раз повторяв жандарм, який, очевидно, поступав у виконанні даного розпорядження, – там пану все виясниться.

Гукевич пішов до пана старости, який, одначе, не вдостоїв його ані одного слова, тільки поручив повітовому комісарові Стшельбицькому переслухати молодого чоловіка. Але се знов було тільки балакання, яке провадив пан комісар із Гукевичем, а не урядове переслухання. Пан комісар жалував його, вичитував йому різні моральні науки, признався нарешті, що він колись також був молодим і радикалом, але тепер давно вже позбувся молодості, радикалізму та всяких принципів. Він знав уже про наш намір скликати зібрання виборців на основі § 2 закону про збори і недвозначно дав зрозуміти Гукевичеві, що власть розжене жандармами ті збори, „бо той параграф по моїй інтерпретації, – додав п. комісар з натиском, – має значення тільки для зборів найближчих знайомих”. По півгодинній розмові Гукевича випущено.

Арештування Гукевича викликало між селянами, присутніми в місті, великий перестрах. Побачили в тім „сильну руку” п. Тишковського. Агенти того пана натомість набрали відваги і переказали мені явну погрозу, що, коли покажусь де-будь у місті, мене поб’ють. Перелякані селяни просили мене не виходити з помешкання. Коли Гукевич вернув, побачили ми, що серед таких обставин шкода заходу ще раз скликати збори, бо ніхто не прийде. З тим я від’їхав до Львова, обіцявши, що день перед виборами приїду знов до Добромиля.

Так надійшов, нарешті, день виборів. Оповім події того дня за чергою. Дня 30 жовтня поїхав я до Добромиля. Тут застав я знайомого мені селянина Муштука, що на сьогодня мав завізвання до добромильського суду в справі його вищезгаданого арештування.

– То правдива біда, – говорив він. – Скоро тільки я показався в місті, зараз обступили мене агенти Тишковського. Вони пізнали мене й почали питати: „А ти що тут робиш?” Я показав їм своє завізвання до суду. „То йди до суду, – сказали вони, – а скоро тебе відтам випустять, не смій забаритися ані однієї години в місті, але їдь назад, відки прибув, а то буде тобі лихо”. Невважаючи на те, я лишився. Я чув, що за мною слідять, хочуть мене бити.

– А що ж із виборцями, – запитав я, – чи можна говорити з ними?

– Про се нема що й думати, – відповів він. – Місто повне агентів Тишковського, злісних і слуг. Скоро покажеться який виборець, його зараз обступають, тягнуть до шинку, гостять горілкою та ковбасою і стережуть, аби не рушився нікуди. Я пішов також до такого шинку, але поплічники Тишковського зараз пізнали мене, а шинкар не хотів дати мені навіть склянки пива й візвав мене, щоб я зараз ішов геть і не псував йому інтересу.

Я заїхав до знайомого адвоката д-ра Тігермана, мойого колишнього ученика з дрогобицької гімназії. Минуло ледве 10 мінут, аж ось являється у нього головний агент пана Тишковського й питає гостро:

– Чи тут д-р Франко?

– Так, – відповів д-р  Тігерман. – Чого вам треба від нього?

– Хочемо арештувати його.

– Ви? А ви хто такий?

– Ми не ми, а знайдуться такі, що се зроблять.

– В моєму домі, – відповів д-р Тігерман, – не зробить сього ніхто. Він мій гість, а хто би захотів арештувати його, навчиться літати долі сходами.

Агент зацукався.

– Ну, у вашім домі, пане маценасе, ми сього не зробимо, але скоро тільки покажеться у місті, його арештують.

І щоб надати більше значення сій погрозі, в сінях камениці, в якій на першім поверсі була канцелярія та помешкання д-ра Тігермана, поставлено сторожу з 10 до 12 людей, які, очевидно, мали поручення блокувати мене, не впускати ані виборців до мене, ані мене до них. Вони стояли там до півночі. Перемерзши, мабуть порядно, й не дождавшися нікого, вони пішли геть, але вранці другого дня з’явилися знов. Рівночасно силою видалювано моїх прихильників із міста. Отак прочищено грунт, а всю ніч приготовувано податливих виборців горілкою та пивом при звуках музики по шинках до відповідного сповнення їх найвищого горожанського обов’язку.

Рано, коло восьмої години, сторожі біля дому д-ра Тігермана вже не було і я вийшов на місто. Скоро я показався на ринку, я зробився предметом загальної уваги. Численні міщани, злісні офіціалісти п. Тишковського, а також селяни та міщани, що купками ходили по ринку, ззиралися на мене та показували пальцями, але ніхто з них не приступив до мене. Я побачив відразу, що даремні були би і мої зусилля звертатися до селян; вони були або п’яні, або і залякані, а деякі з них знаками давали мені знати, аби я не заговорював до них нічого.

О 9-ій годині мало розпочатися голосування, та що головна сила виборців п. Тишковського з околиць Бірчі ще не явилася, заведено присутніх на ринку виборців до досить віддаленого будинку ради повітової, і тут агенти п. Тишковського ще раз повчали їм заслуги та вартість свого кандидата.

Нарешті о пів 10-ї приїхали численні вози пана Тишковського, напаковані бірчанськими виборцями, їх завезено перед сам виборчий локаль, інших приведено також сюди; вся сила агентів, агітаторів і поплічників п. Тишковського зібралася перед виборчим локалем густою хмарою, 10 жандармів поставало в два ряди перед входом, а деякі патролювали сюди й туди серед юрби, аби тримати порядок. Сю свою задачу вони сповняли досить оригінально. Агенти пана Тишковського могли збиратися великими  купами, говорити голосно та лаяти противників; та коли хто з тих противників посмів заговорити до якого виборця або коли їх зібралася хоч невеличка купка, зараз являвся жандарм і гукав: – Розходіться! Розходіться! Що тут маєте говорити?

Героєм дня був добромильський ремісник Пелехович, по ремеслу бляхар, досить непочесна, не раз в’язницею карана людина. Він надіявся доброго зарібку з виборів. Попереднього дня він відводив моїх прихильників до залізниці, напастував виборців, а рано в день виборів, не знаючи, де я ночую, в жидівськім готелі коло ринку вхопив черевики якогось приїжджого гостя, що ночував там, і почав утікати з ними в тім переконанні, що зробив пакість мені. На ринку з сього приводу зробився невеличкий гармидер, у Пелеховича відібрано черевики, але се не перешкодило йому далі відгравати ролю великого героя.

Ось вже виборці почали по одному виходити з виборчого локалю. Пелехович станув поміж жандармами і обсипав лайками та наругами тих виборців, що голосували за мене. Михайла Сташкова з Кропивника він перед очима сторожі безпеки побив до крові. Побито також Миколу Заяця з Телесниці та Михайла Мильковича з Соколі. Вони прийшли перелякані від голосування на ринок і почали оповідати свої пригоди.

– Ні, – скрикнув голосно Заяць, – доки жию, не хочу бути більше виборцем. Мій отець був виборцем і дістав биття, та й мені трафилося таке саме.

– Е, то ще не біда, – відповів йому якийсь селянин, – а то би ти навіть не знав, що маємо конституцію.

Голосування проведено зовсім правильно, крім тієї невеличкої неправильності, що його ведено не в законно приписаному порядку: Добромиль – Бірча – Устріки, але в новім, власне, для п. Тишковського складеному: Бірча – Добромиль – Устріки. В основі сієї маленької зміни лежала глибока філософічна мудрість. Досвід учить, що многі виборці голосують так, як голосував той перед ним. Коли, отже, перші виборці подали голоси за п. Тишковським, то можна бути певним, що й з дальших найбільша часть буде голосувати так само, розуміється, за винятком тих, що приступають до урни з сильною постановою голосувати інакше. Не зовсім у порядку було, може, й те, що сіни перед виборчим локалем були повні агентів пана Тишковського, які ще й тут перед самим голосуванням пробували одного або другого виборця підкупити грішми. Одному селянинові обіцяли 25 ринських, а одному руському священикові, попові Козієві, 100 ринських. І се, може, не зовсім належало до порядку, що цісарсько-королівський повітовий комісар Стшельбицький в урядовій уніформі стояв посеред виборчої комісії і кождому виборцеві ясно та виразно підповідав назву: Павло Тишковський.

О 12 годині голосування скінчилося; на Тишковського впало 210 голосів, на мене 22. О другій годині почали стріляти з моздірів на знак, що й в інших повітах більшість голосів упала на п. Тишковського. Швидко, одначе, розійшлася чутка, що вистріли були передчасні, бо телеграми про результати голосування ще не надійшли. О третій годині я від’їхав із Добромиля – телеграми ще не надійшли. Я не сумнівався ані на хвилю про побіду п. Тишковського, та в моїй душі будилися непевні побоювання, як перейшла виборча боротьба в інших повітах і скільки наших жертв спотребувала вона. Сі побоювання, на жаль, не були зовсім безпідставні. …

Джерело: І. Франко. Найновіший галицький вибір / Іван Франко. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. – Т. 46. – Кн. 2. – Київ: Наукова думка, 1986. – С. 280-292.

---

[1] Василь Гукевич, тоді студент-медик, був сином священика в Квасинині, селі Добромильського повіту.